Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Поїдемо далі?
— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці.
Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці. А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.
Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:
— Тату, ади, вівчар повертається з нашою отарою.
— Не кажи, його вже давно з’їв середущий змій! — відповів король.
— То Оферма, тату!
Король вибрався аж на комин палацу. Дивився, придивлявся і раптом загорлав:
— Знову той лайдак іде на мою голову. Та як недорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінець!
А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася до нього.
Король навіть не рахував вівці — так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:
— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?
— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці, — сердився король. — Найстарший змій має тебе роздерти… Аби-сь знав! Завтра знову виганяй отару.
Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава.
Леґінь з’їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.
«Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій», — подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.
Справді, на галявину налетів старий дванадцятиголовий змій. Сипав довкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:
— Нащо талабуєш тут мою траву?
— Бо мені так хочеться, — відповів Оферма.
— Я тебе з’їм, як пес муху!
— Подавишся, — вигукнув Оферма і вихопив батіжок.
А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за другою до ярка. Як залишилася одна, змій почав просити:
— Змилуйся, леґеню, не рубай останню… Я тобі подарую діамантовий палац.
— Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Даруєте, аби мене з’їсти! Нема дурних!.. — Свиснув батіжок, і полетіла дванадцята голова. У ній під язиком Оферма знайшов діамантовий ключик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він закрив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудлатий псисько.
— Чого потребуєш, мій господарю?
— Дай мені люльку й приведи коня, най зроблю обзорини.
Не встиг Оферма і три рази пакнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня, у діамантове сідло.
— Гайда навколо палацу! Але понад землею, аби-м усе видів. Їхали три роки, доки об’їхали увесь діамантовий палац, й вернулися на те саме місце.
– Їдеш далі, господарю?
— Вже доста, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.
Прийшов на галявину — ні одної овечки не видно.
Та парубок витягнув із-за череса сопілку і заграв. Вівці гейби з-під землі з’явилися, і їх було, як листя на старому дубі, бо ягниці всі три роки окочувалися.
Оферма погнав отару додому.
— Тату, вівчар вернувся живим! — зраділа наймолодша королівна.
А король розсердився:
— Ади, такий дрантюх — і хоче стати моїм зятем!..
Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гойне весілля: було на ньому тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.
Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий — у кришталевому, а третій — у діамантовому. На четвертий день сказав своїй жінці:
— Нудно в чужих палацах. Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.
– Їдьмо, чоловічку!
У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєю жінкою у любові й злагоді.
Про трьох братів і пшеницю, що двічі на рік родила
Було це в сімдесят сьомій державі, за Скляною горою, де вітер не довіває, де сонце не догріває, де птахи не долітають. Жив собі один ґазда. Мав трьох синів. Двох розумних, а третього — дурнякуватого.
А мав той ґазда таку пшеницю на сіяння, що двічі на рік родила. Тільки зжати її ніколи не міг, бо як тільки сходила — якась мара все її випасала.
Каже своїм синам:
— Котрий із вас всокотить пшеницю?
Першим визвався сторожити пшеницю старший син:
— Няньку, я всокочу.
Поклав собі хлопець у тайстрину їжу, вийшов у поле й доглядав пшеницю. Минув день, стемніло. Дивиться: нема нікого. Хлопець сів на траву, положив під голову тайстрину й задрімав…
Уночі прибігла мишка, почала гризти в тайстрі хліб і збудила хлопця. Він одігнав її і спить далі.
Ранком пробудився, дивиться — пшениця попасена. Смутний вернувся він додому.
— Ну, чи всокотив ти пшеницю? — питає батько.
— Не всокотив. Я довго вартував, — й нікого не бачив. А потім ліг на траву й заснув.
Тепер вирішив піти середущий син.
— Няньку, я всокочу пшеницю.
Хлопець узяв у тайстру хліба, солонини і пішов у поле. Минув день, настала ніч. Біля дванадцятої години хлопцеві захотілося спати. Сів на траву, поклав тайстру під голову й заснув… Прибігла мишка й почала хліб гризти. Він прутиком одігнав її, ліг і спить далі.
Ранком пробудився, дивиться: пшениця попасена. Смутний вернувся він додому.
— Ну, чи всокотив ти пшеницю? — питає батько.
— Не устеріг. Я нікого не бачив. Сів на траву й задрімав…
Тепер хоче йти стерегти наймолодший син, дурнякуватий.
— Няньку, я всокочу вашу пшеницю. Увидите!
Старий аж розгнівався:
— Не всокотили твої брати, що розумні. А де ти, дурний, всокотиш!.. Тобі нічого й братися за таке діло…
— Лиш ви мене пустіть.
Отець махнув рукою:
— Та йди…
Поклав хлопець у тайстрину хліба, солонини, кинув через плече рушницю і пішов у поле. Розпалив собі ватру, вирізав прутик, зробив рожен, настромив на нього солонину, пече, мастить хліб і смачно закусує…
Прибігла мишка й каже:
— Дай і мені хліба.
Хлопець кинув їй хліба, ще й намастив солониною. Мишка вхопила хліб і понесла. Через пару хвилин вернулася і просить:
— Дай мені ще хліба, бо у мене є маленькі діти, вони теж голодні.
Хлопець відломив добрий окраєць хліба, намастив солониною і подав мишці.
— Неси своїм діточкам, най не голодують.
Мишка понесла… Через якісь хвилини вернулася
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці», після закриття браузера.