Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— За те, що ти не пошкодував мені й моїм діточкам хліба, я тобі буду на помочі… Ти прийшов сторожити пшеницю?
— Айно.
– Її пасе кінь. То вітровий кінь. О дванадцятій годині напустить на тебе такий сон, що мусиш заснути…
— Ба, що робити?
— Слухай, що тобі скажу. Лягай спати одразу. А опівночі я прийду й розбуджу тебе. А тепер ходи, покажу тобі, звідки кінь починає пасти пшеницю…
І повела його на те місце.
— Тут мусиш викопати яму — таку, аби тебе з неї не видно. Нагорни на яму найбільше пшениці. Кінь прийде пасти, ти висунеш руку та й схопиш його за кантар. Кінь тебе спитає: «Що ти від мене хочеш?» — «Нічого не хочу, лише тебе!» — скажеш.
Хлопець ліг спати і заснув. Опівночі прибігла мишка, пошкрябала його за вухо:
— Вставай і йди в ту яму, бо зараз прийде вітровий кінь…
Він швидко встав й побіг у яму. Чекає.
Раз чує: придуднів вітровий кінь. Став, роздивився і почав пасти пшеницю. Побачив у купці багато пшениці й подибав туди. А то було над ямою.
Хлопець приготувався, тихо витяг руку і схопив його за кантар.
Кінь проговорив людським голосом:
— Що ти від мене хочеш?
— Нічого не хочу, лише тебе!
А то був кінь, що де загадати, туди понесе.
— Ну, якщо ти лише мене хочеш, — каже кінь, — то бери з мене кантар… І коли тобі треба буде десь поїхати, потряси цим кантарем, і я зараз з’явлюся перед тобою.
Хлопець узяв кантар, вернувся додому.
— Ну, чи всокотив пшеницю? — питають його батько і брати.
— Всокотив!
— Не може бути…
— Не вірите, то йдіть, подивіться.
І вони поспішили на поле. Дивляться: справді пшениця стоїть непопасена, любо на неї глянути. І дуже здивувалися:
— Як ти міг уберегти пшеницю?
— Як бачите.
— А хто пас пшеницю?
— Кінь.
— Який кінь?
— Такий, що з моря виходить. Як вийшов із моря, я стрілив із пушки, і він утік назад, — пожартував хлопець.
Минуло пару днів. Наймолодшому братові не сидиться дома. Хоче іти світом. Потряс кантарем, нараз з’явився кінь.
— Що потребуєш, ґаздо?
— Хочу поїхати у світ.
— Ну, сідай на мене… Я тебе понесу, айбо ні на кого й ні на що не дивися, ні до чого не прислухайся.
Сів на коня і їде, їде і приїздить до одної кирниці… На землі заблищало золоте перо.
Хлопець загойкав:
— Йой, яке прекрасне перо!
Кінь проговорив:
— Що я тобі наказував? Ні на що не дивитися!
— Чи брати те перо?
— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда…
Хлопець скочив з коня, взяв перо. Знову сів на коня і поїхав далі. Їде, їде. Приїхав до моря. І заблищав на березі діамантовий камінь.
— Йой, який прекрасний камінь! — загойкав хлопець.
Кінь проговорив:
— Ти знову забув про мій наказ!
— Чи брати той камінь?
— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда.
Хлопець узяв каменя і скаче далі. Їде, їде. Раз на землі заблищав волос.
— Йой, який прекрасний волос! — загойкав хлопець.
Кінь проговорив:
— Ти справді забув про мої слова?
— Забув… Чи брати той золотий волос?
— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда.
Хлопець узяв золотий волос і поїхав далі. Їде, їде. Приїхав у державу поганого царя. Тут його взяли у полон. Коня заперли у хліві, а хлопця повели в кімнату, де жили триста писарів поганого царя…
Хлопці-писарі щовечора показували цареві своє письмо. Цар дивився і хвалив того, хто найкраще написав.
А наш хлопець перед тим, як мав іти з письмом до царя, забився в куток, аби його не було видно, і теж писав… А писав він золотим пером.
Цареві дуже полюбилося його писання.
— Бачите, ви, тумани! Цей хлопець молодий, а вже як гарно пише!
Писарі розсердилися на хлопця й дорадилися, що будуть за ним слідкувати. І дослідили, що хлопцеві діамантовий камінь світить, а золоте перо пише!
Коли знову понесли своє писання до царя, цар похвалив хлопця, озвався один із писарів:
— Той молодий хлопець не своєю рукою пише!..
— А як?
— За нього пише золоте перо!.. Ану візьміть від нього перо, то побачите, що й так не напише, як ми.
На вимогу царя хлопець мусив віддати перо й дуже зажурився. Зайшов у хлів до коника.
— Чого ти журишся? — питає його кінь.
— Де би я не журився, коли поганий цар взяв від мене золоте перо… Чим тепер писати?
— Чи я тобі не говорив, щоб ти нічого не піднімав!
— То що робити?
— Не журися… Будеш писати отим золотим волоском!
І хлопець знову написав найкраще. Поганий цар чудувався і кричав на писарів:
— Тумани ви, осли! Цей хлопчик молодий, а пише краще за всіх вас!
Писарі ще більше розгнівалися на хлопця і знову слідкують за ним…
Коли поганий цар перевіряв писання, одий писар сказав:
— Той хлопець і тепер не своєю рукою пише.
— Як не своєю? А чим?
— Золотий волос за нього пише.
І цар дав наказ принести золотий волос.
Хлопець пішов у хлів.
— Що журишся, ґаздо? — питає кінь.
— Де би не журився, коли поганий цар узяв від мене і золотий волос… Що тепер робити?
— Ну, не журися… Діамантовий камінь буде тобі світити й писати…
І хлопець знову написав найкраще. Понесли писання до поганого царя, а він на писарів:
— Ну, бачите, тумани? Ви набрехали на хлопця. Тепер у нього вже не є ні золотого пера, ні золотого волоса, а написав найкраще.
Писарі аж волосся на собі рвуть, такі сердиті. І всі дивляться за хлопцем.
На другий день цареві доповіли:
— Хлопець не сам пише…
— А хто за нього пише?
— Йому допомагає діамантовий камінь.
І поганий цар дав наказ принести той камінь. Хлопець залишився без золотого пера, золотого волоса й діамантового каменя і дуже зажурився. Пішов до свого коника й опустив голову.
— Що журишся, ґаздо?
— Де би я не журився, коли поганий цар узяв від мене й діамантовий камінь…
— Не журися. Якось буде…
І кінь вчинив так, що писання хлопця й тепер було найкраще. Цар кричить на писарів, соромить їх.
— Пресвітлий царю, раз хлопець такий мудрий, най принесе тобі ту качку, що з неї це золоте перо, — сказав найстарший писар.
— Та де ота качка?
— Він має знати, бо він мудрий…
І поганий цар наказав хлопцеві принести золоту качку. Як ні — голова не його!
Хлопець дуже зажурився. Прийшов у хлів до коника.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці», після закриття браузера.