Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

Тимчасом «інструкції» замінила «довша конференція» з М. Грушевським: «говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, ну й, розуміється, про Східну Галичину». Поговоривши, раптово з’ясували, що вирішувати долю галичан без галичан якось не випадає. Але й то не було проблемою: «але там вже викрутитесь і зробите якнайкраще для наших інтересів»[300]. Саме таку усну рекомендацію дав делегатам їхній співрозмовник, фактичний керівник УНР М. С. Грушевський.

Наступного дня, 12 грудня, генеральну лінію державно-політичного керівництва членам VIII сесії УЦР роз’яснив «міжнародний секретар» О. Шульгин:

– «дальше ведення війни загрожувало б цілковитою руїною як Україні, так і всій Росії»,

– «мир можна заключити тільки через представництво всіх країв та народів Росії»,

– «союзні держави (тобто Антанта. – Д. Я.) повинні виявити, чи признають Українську Народну Республіку, і прислати своїх офіціальних представників при українському правительстві».[301]

Питання, що робити у випадку, коли Велика Британія та Франція відмовляться виконувати свої зовнішньополітичні зобов’язання і визнають незаконний уряд нелегітимної, з їхньої точки зору, УНР, що робити у випадку, коли бодай «один край» або «один народ» Росії відмовиться підписувати сепаратний мир з керівництвом новопосталої «держави», не розглядалися – з міркувань принципових. Причина, мабуть, була в тому, що всі ці діячі, говорячи словами М. Любинського (який 15 грудня розповів учасникам останньої сесії Ради про звитяжну діяльність у Бресті), «відчували велику непереможну силу, якої останніми часами набирає Україна». Відчули цю «силу», мабуть, і члени Ради, які «величезною більшістю голосів» фракцій УСДРП, УПСР, УПСФ та «Поалей-Ціон» «постановили взяти участь у мирних переговорах від імені Української Народної Республіки з іншими державами».[302]

«Сила» ця стала стрімко збільшуватися після вже цитованого нами історичного пророцтва М. Грушевського про неминучість проголошення самостійності УНР. 19 грудня, у відповідь на запит командувача Румунського фронту генерала Д. Щербачова про визнання або невизнання Брестської угоди, М. Ткаченко заявив: «непризнанням Брестського договору ми викличемо обвинувачення в затяганні війни. Єдиний вихід з цього становища – проголошення України незалежною державою». Того ж дня Генсекретаріат уточнив: цей мир «може стати тільки тоді обов’язковим для України, коли умови цього миру будуть прийняті та підписані правительством Української Народної Республіки». Наступного дня додаткові аргументи на користь передбачення Грушевського сформулювали В. Винниченко та М. Шаповал. Аргументи такі: «обставини в Росії», «централістичні тенденції» більшовиків та «непорозуміння з Доном». Невпевнені контрпропозиції типу «відкласти справу до Українських Установчих зборів» або абсолютно космічного штибу «утворити федерацію Чорного моря» (автор ідеї – М. Шаповал) – ігноровані взагалі.[303]

Микола Любинський.

 Олександр Шульгин.

Противникам негайного проголошення незалежності сформувати організований опір не вдалося. Поодинокі спроби хоч якось пригальмувати процес – на кшталт просвітлених суджень О. Зарудного («проголосити самостійність – значить розбити єдиний революційний фронт. Мир для нас буде гіршим, ніж для всієї Росії») або О. Шульгина («незалежність нам підсовують німці», або: «самостійність настрою мас не підніме і армії нам не утворить») – моментально компенсувалися пропозицією (того-таки О. Шульгина) «помиритися з большевиками», яка напередодні вже була унеможливлена відповідною нотою Генсекретаріату[304]. До слова про ноту: зі змісту її випливає, що О. Шульгин, генсек з міжнародних справ, не мав відношення до її складання. Це, в свою чергу, дозволяє зробити висновок: або всередині ГС було принаймні два центри, які визначали зовнішньополітичний курс УНР, або Шульгин був просто церемоніальною фігурою.

Хай там як, 17 грудня скорочений склад делегації ГС, а саме Любинський, Севрюк та «революційна совість делегації» двадцятишестирічний укресер Михайло Полоз[305], відбув на переговори…

Сергій Остапенко.

До Бреста дісталися 19-го… Переговори офіційно розпочалися нібито лише 27-го… 30 грудня раптово, невідомо з чого, «пощастило налагодити роботу безперервного телеграфного дроту, який поєднував Секретарство міжнародних справ з Берестям-Литовським». Дріт приніс стратегічного значення вістку (тут мимоволі закрадається підозра, що саме тому той дріт і пощастило «налагодити»): об 11 год. 35 хв. міністр закордонних справ Австро-Угорщини Оттокар Чернін нібито повідомив учасникам переговорів: «ми признаємо українську делегацію самостійною делегацією і правомочним представництвом самостійної Української Народної Республіки, формальне ж признання чотирма союзними державами Української Народної Республіки самостійною державою буде зазначено в мирному договорі». Голова петроградської делегації Лейба Бронштейн, у свою чергу, зумів щасливо уникнути прямої заяви про визнання УНР самостійною державою, примудрившись обмежитися сентенцією «російська делегація <…> не бачить жодних перешкод до самостійної участі делегації Генерального секретаріату (а не делегації УНР. – Д. Я.) в мирових переговорах».[306]

Оцінюючи правдивість цих відомостей, треба взяти до уваги хіба одну обставину: 30 січня ані графа Черніна, ані будь-кого з членів австрійської делегації в Бресті не було! 28 січня о 22 годині вони всі як один виїхали на батьківщину – з нагоди Нового року, – а повернулися лише 4 січня. З іншого боку, самі члени української делегації гадки не мали про те, що їх визнано «самостійною» делегацією. Слово О. Черніну: ще 6 січня українські делегати «ще не зовсім ясно здають собі справу, чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рямцах Російської Федеративної держави… Наш інтерес, – занотовував у щоденнику австрійський міністр, – лежить у тім, щоби з’єднати собі Українців для наших умовин миру або вбити клин між них і петербуржців. На їхні бажання щодо самостійності ми заявили, що ми готові її признати, але тоді, коли Українці згодяться на такі три пункти: 1. Покінчити переговори в Бересті-Литовському, а не в Стокгольмі; 2. Признати старі державні кордони між Австро-Угорщиною і Україною; 3. Признати, що одна держава не має права вмішуватись у внутрішні справи другої. Характеристична річ, – підсумовує О. Чернін, – що на цю пропозицію ми не одержали досі ніякої відповіді».[307]

Лейба Бронштейн.

Констатація

Це свідчення імперського міністра закордонних справ значить, що всі повідомлення генерального секретаря «міжнародних справ» О. Шульгина від 30 грудня щодо визнання незалежності УНР Центральними державами були свідомою брехнею.

Що говорять документи УЦР та спомини безпосередніх учасників? – 2

При цьому всьому державні мужі в Києві (хіба за