Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

– Твоєму весіллю з нею все одно не бути, чи ти думаєш, що до вівтаря її під руку поведе осел? – аж залягався гуркотливим сміхом джин. – Я сказав, що ти береш шлюб із принцесою, а найменша твоя непокора окошиться на твоїй же Сільвії якнайприкріше.

– Але ж запитаю я вас, пане Факраш, як я одружуюся з нею, якщо я простий, нікому не відомий безрідний лондонець, а вона принцеса. Навіщо я їй? – вирішив схитрувати Горацій.

– Про це я вже подбав, – так само впевнено сказав Факраш, – поглянь у двір.

За вікнами конторки зібрався чималий натовп витріщак, які розглядали багатий ескорт, що чекав, коли Горацій вийде з конторки.

– Хто у вас, смертних, наймогутніший правитель? – поцікавився джин.

– Лорд-мер, звичайно, – бовкнув Горацій, не подумавши.

– Тоді їдьмо до нього на посвячення тебе в почесні городяни міста Лондона, – урочисто промовив Факраш.

Горацію не було іншої ради, як піти за джином. Коли вони посідали в карету й рушили, настала джинова черга дивуватися побаченому. Він не знав, що таке автомобіль і електрика, адже весь час, проведений на волі, він витратив на пошуки винуватців свого ув'язнення та на непотрібні дарунки Горацію. Тому все, що він побачив на вулиці, було для нього, що жив три тисячі років тому, щонайменше незвичайним.

– Скажи мені, Горацію, як рухаються ці колісниці? – поцікавився він.

Горацій вирішив не говорити джинові правду, щоб остаточно не стати маріонеткою в його руках.

– Наш лорд-мер такий сильний і могутній, що ув'язнив у цих колісницях джинів, які працюють день і ніч, розвозячи нас, смертних, у наших справах, – брехав не змигнувши оком Горацій.

– То виходить, що це він наймогутніший з правителів, а Сулейман і нігтя його не вартий, – занепокоївся джин.

Але карета вже під'їхала до міської ратуші і Горацій вийшов з екіпажа. Натовп розступився, даючи йому дорогу, і під барабанний дріб і хор фанфар Горацій, піднявшись по сходинках, увійшов у будівлю. Його зустрічали як героя.

На трибуні стояв лорд-мер, він почав говорити про те, що сьогодні їм випала велика честь номінувати на звання почесного громадянина пана Горація Вентімора. Коли лорд-мер почав перелічувати заслуги Горація перед містом, то так невчасно закашлявся, що всі чисто заслуги й прокашляв. Але натовп все одно вдячними аплодисментами зустрів промову міського голови. Потім слово надали Горацію, і він вирішив скористатися з нагоди і розкрити людям очі на правду. Він сказав:

– Шановні громадяни міста, скажіть мені, за що ви хочете мене нагородити таким почесним титулом, коли я не зробив для міста нічого, чим би міг заслужити таке високе звання? Я простий архітектор, який навіть не встиг побудувати для Лондона жодного будинку, – натовп завмер, очікуючи продовження сповіді, – а вся річ у тім, що ввів вас в оману і обдурив…

Цієї миті з повітря з'явилася велика рука і, схопивши Горація за комір, потягла до високої склепистої стелі, яка розчинилася перед ним, і Горацій опинився на даху поряд із неабияк розлюченим Факрашем.

– Ти навіщо хотів мене знеславити перед найбільшим із земних правителів? Ти зрадив мене! – обурено ревів він.

– Але ж ти не залишив мені іншого вибору, бо це через тебе моє життя полетіло шкереберть: дівчина, яку я кохав, тепер і не гляне в мій бік; шлях, на якому я планував зробити запаморочливу кар'єру, тепер закритий для мене, я вже мовчу про те, що ти мене дому ледь не позбавив, – і собі обурився Горацій.

– От і я вважаю, що тепер тобі нема чого жити, і збираюся скинути тебе з цього даху, щоб ти, той, що зіпсував мою долю, – адже зараз за те, що ти сказав, великий лорд-мер полонить мене і змусить вічно штовхати одну з колісниць (Факраш так і не зрозумів, чому їздять автомобілі), – помер такою смертю, на яку ти заслуговуєш.

– Але ж я звільнив тебе, ото й уся твоя дяка? – марно намагався відвернути неминучий кінець Горацій.

– Та краще б ти був мене не випускав, там мене хоча б ніхто не чіпав, а віднині я довіку служитиму смертним, – гнівався Факраш, простягаючи до Горація свої руки, щоб зіштовхнути його з даху.

– Стривай, але ж я, коли ти того бажаєш, можу так само знову повернути тебе до глека, а потім скинути його в найглибше місце в Темзі, де тобі ніхто більше не завдасть клопоту, – й далі хапався за соломинку надії Горацій, який зовсім не планував сьогодні помирати.

– Невже? Ти справді можеш це зробити і не обдуриш мене? – з надією в голосі запитав джин.

– Звичайно, але за однієї умови.

– Якої ще умови, ти знову намагаєшся крутити хвостом, мерзенний черв'яче, – спалахнув джин.

– Ні-ні, я прошу тебе лише про одну маленьку послугу: зітри з пам'яті всіх людей мого часу спогади про тебе і знов перетвори професора на людину, – попросив Горацій, уже розуміючи, що джин злякався не на жарт і тепер того хоч у вухо бгай.

– Ну, цю дрібницю я готовий виконати, але більше нічого я для тебе не зроблю, – відповів джин.

На Лондон умить опустилася велика хмара туману, і, коли він розвіявся, джин сказав:

– Усе, більше ніхто зі смертних не згадає про моє існування, а тепер твоя черга. – При цих словах Факраш схопив Горація за плече й одним ривком перемістив до його кімнати. – Закоркуй пляшку і кинь на дно, – почув Горацій голос із мідного глека.

Горацій поспішно повернув на місце печатку і бігцем побіг до річки. Лише коли бульбашки перестали спливати на поверхні чорної води, в яку поринув мідний глек, Горацій з полегкістю зітхнув і втомлено поплентався додому.

«Маю виспатися і навідати родину Фютвоїв», – подумки сказав він.

Джозеф Редьярд КіплінҐ

Віландів меч

На галяві, яку Дан і Юна наглянули для своєї вистави, вони ставили «Сон літньої ночі» Шекспіра. Глядачами були три корови. Дан грав ролі Пека у вухатому ковпаку і Основи, надягаючи ослячу голову з паперу, а також партії трьох фей. Увінчана польовими квітами, з чарівною паличкою із стебла наперстянки, Юна була прекрасною Титанією.

Актори так захопилися, що повторили п'єсу тричі поспіль, перш ніж усілися на траву, щоб перекусити. Зненацька із заростей вільхи пролунав посвист.

А затим із кущів виткнувся маленький засмаглий оцупкуватий і кирпатий чоловічок з гострими вухами й розкосими усміхненими синіми очима. Ні з сього ні з того він видав репліку Пека.

У дітей перехопило дух, а крихітна істота додала:

– Сто років не репетирував, але навряд чи кому моя роль удасться