Читати книгу - "Коли ти поруч"

яскраве сонце висушили асфальт. Здавалося, що весна вже зовсім близько. І навіть глибоке небо було синє, прозоре, без жодної хмаринки, яким буває тільки навесні. Невгамовні горобці весело стрибали біля хлібного кіоска, збираючи крихти та сварячись через шматочок хліба, кинутого їм жалісливою старенькою.

Даринка повернула за ріг будівлі єврейської синагоги з сірої цегли із закругленими вгорі вікнами і раптом почула чийсь голос: «Дашо!» Вона обернулася. До неї бігла Свєтка. Все та сама коротка стрижка, модний одяг, посмішка на весь рот.

– А я дивлюся, ти чи не ти? – захекавшись, сказала Свєтка. – Начебто ти, але… ти якось змінилася.

– А ти ні. Все така ж, – мовила Даша.

– Яка?

– Модна вся, весела.

– Для печалі і смутку я не залишаю в собі місця, – засміялася Свєтка. – Життя прекрасне, ось я йому і радію.

– Це добре, – Даринка посміхнулася, але посмішка вийшла якиюсь натягнутою і сумною.

– Ну, розповідай. Де ти? Як ти?

– Як я? Нормально. Винаймаю квартиру, працюю.

– Де?

– У хоспісі.

– У хоспісі?! – Свєтка округлила від подиву свої очі з густо нафарбованими віями, і її брови підстрибнули вгору. – Ти що?! Там можна підхопити будь-яку заразу… Ой, пробач. Я, напевно, щось не те бовкнула.

– Можна підхопити. Але ж люди працюють, і я – теж.

– Я б не змогла, чесне слово.

– Ну, а ти як? З Веніаміном?

– Ідея зробити з одруженого чоловіка холостяка здалася мені не зовсім вдалою. – Свєтка посміхнулася. – Тоді я передумала й ухвалила протилежне рішення.

– Яке ж?

– Я подумала, що з холостяка зробити одруженого набагато простіше і, уяви собі, зручніше, – засміялася Свєтка. – Ось, готуємося до весілля.

– Вітаю. Сподіваюся, вибір вдалий?

– Поживемо – побачимо. А ти як? Не вийшла заміж? – запитала Свєтка і безглуздо закліпала очима, зам’ялася, відчуваючи незручність за свої питання.

– Ти хочеш запитати, чи виходять заміж і одружуються хворі на СНІД? – Даша гордо підняла підборіддя вгору. – Я відповім: так! Ця хвороба вражає їхнє тіло, але не душу. А душа залишається незмінною, вона, як і в усіх здорових тілом, уміє сподіватися, любити і хоче бути коханою. Все, як у всіх, не рахуючи підступної хвороби, перед якою люди так часто виявляються безсилі й беззахисні. Ти питаєш, чи не вийшла я заміж? Ні. Поки що ні.

– Дай-то, Боже, – сказала Свєтка і хотіла була попрощатись, але побачила хлопця, який біг до них. Даринка відразу впізнала в ньому Льошку. Колись її Льошку.

– Ти все-таки його загарбала? – з легкою іронією в голосі запитала Даша, ревнуючи.

– А ти не брехала, що з ним не спала, – Свєтка нахабнуватого посміхнулася. – Я наполягла на тому, щоб він здав аналізи на СНІД.

– Ти завжди вирізнялася передбачливістю, – сказала Даринка і додала. – І нахабством – теж.

– Свєтику, ну де ти вже зачепилася? – Олексій підбіг до Свєти, спочатку не звернувши уваги на її співрозмовницю. Даринка зустрілася з ним поглядом. В очах Олексія був подив, змішаний з почуттям провини. У цей момент він виглядав дурним і жалюгідним.

– Здрастуй, – вичавив він із себе і відвів очі вбік, потім підняв їх і подивився на Дашу з якимсь жалем. Їй стало неприємно, і вона раптом відчула, що зустріч із Олексієм не викликала в її душі бурю почуттів, що їй зараз було вже все одно, з ким він і як він. Просто промайнула сумна думка, що велика любов чомусь обминала її.

– Привіт, – відповіла після паузи Даша зовсім спокійно. – Мені пора. Щасти вам!

На обличчі Даринки майнула легка і зневажлива посмішка, і вона повернулася й пішла, залишивши в розгубленості позаду себе двох колись близьких людей, які її зрадили. З ними Даша пережила найкращі моменти свого життя, але і найгірші теж.

Розділ 39

– Маргарито Іллівно, як ви тут улітку обходилися без кондиціонерів, якщо зараз хворим так важко в задушливих палатах? Кватирки неможливо відчинити, щоб людей не протягло.

Даша стомлено опустилася в крісло і витягнула ноги, давши їм змогу трохи відпочити.

– Загалом, ми відкрилися в жовтні, – відповіла Маргарита Іллівна. – Але й тоді ще було на вулиці тепло. А що тут коїлося – не передати. Я змогла «вибити» два кондиціонери. Але що таке два для нашого відділення? Ну, встановлять їх у торці коридору з двох боків, ну будемо ми відчиняти навстіж палати. І що? В одній палаті комусь треба переодягтися, інший взагалі не хоче, щоб хтось бачив його вмираючим, третьому на судно треба… Я не знаю, де і кого ще просити допомогти.

Завідувачка розвела руками і переклала без діла картки хворих з одного місця на інше.

– А ви не ходили до мера?

– Ходила, – махнула рукою жінка. – Мер уже побував у лавровому вінку, коли відкривали хоспіс, коли журналістів купа була, столичні цабе приїжджали, а він стрічку «чик» – перерізав, усміхнувся своєю голлівудською посмішкою на камеру – і все. Забув про нас. Тепер у нього інші проблеми, це зрозуміло.

– Я піду до нього, – рішуче сказала Даша. – Я спробую.

– Ти просто змарнуєш свій час і сили, які тобі треба зараз приберегти.

– Я хочу спробувати. Раптом вийде, – наполягала Даша.

– А я тобі кажу – мар-но! Ти це розумієш?

– Спробувати треба. Не поб’є ж він мене за це?

– Ти вперта, як сто віслюків, – по-материнськи, по-доброму, посміхнулася Маргарита Іллівна.

Даша засміялася.

– Не знаю, чому про цих бідних тварин розпустили нехороші чутки. По-моєму, вони дуже навіть милі й симпатичні.

– Як ти, – посміхнулася жінка.

Потрапити до місцевого голови на прийом виявилося не так уже просто. Він приймав жителів міста раз на місяць за попереднім записом. Але Даринці пощастило. У мера за графіком мав бути прийомний день на цьому тижні, і Даша пройшла до приймальні, де від неї зажадали паспорт і всі дані про себе. Секретарка занесла все в комп’ютер, перевіряючи правильність її даних. Потім її попросили детально викласти суть свого питання і тільки потім назвали час прийому і день.

– Я прийшла до вас, Євгене Олександровичу, з проханням, – почала Даша відразу, щойно привіталася і присіла.

– Бачу, – сказав мер, заглянувши в папірець, який простягнула йому секретарка. – Ви з якоїсь благодійної організації?

Він підвів голову і з натягнутою посмішкою пристойності подивився на Дашу.

– Ні. Я – проста медсестра хоспісу, який ви відкривали.

– Я вже мав розмову з вашою завідувачкою з питання встановлення кондиціонерів – я це добре пам’ятаю. Тоді я їй підказав, куди краще звернутися. І, наскільки мені відомо, їй там допомогли, виділивши кошти на два кондиціонери.

– Лише на два. А в нас у відділенні багато палат, де лежачі