Читати книгу - "Правда"

«Це(пробіл)бандик?»

«К» лежали в пеналі поруч із «т»…

— Абсолютно, — сказав Вільям.

Шпилька глипнув на нього.

— Абсолютно що?

— Це, е-е-е, нерви, — сказав Вільям. — Завжди нервуюся, коли мене обіцяють зарізати.

Шпилька глипнув на гномів. Усі вони стояли до них спинами.

Руки Вернигори знову зарухались, вихоплюючи з гнізд літеру за літерою.

«Зброя?(пробіл)Якщо(пробіл)так(пробіл)кашляй(пробіл)4».

— Проблеми з горлом? — спитав Шпилька, коли Вільям закашлявся.

— Знову нерви… добродію.

«Добре(пробіл)покличу(пробіл)Отто».

— О, ні, — пробурмотів Вільям.

— Куди це той гном? — спитав Шпилька, сягаючи рукою під рясу.

— До льоха, добродію. Щоб… принести ще типографської фарби.

— Нащо? По-моєму, у вас тут уже достатньо фарби.

— Е-е-е, білої фарби, добродію. Для пробілів. І для серединок в літерах «о», — Вільям нахилився до пана Шпильки й здригнувся, коли рука того знову сягнула під рясу. — Послухайте, гноми ж теж озброєні. У них сокири. І вони дуже запальні. Я тут — єдиний, хто не має зброї. І я ще не готовий померти. Будь ласка, зробіть, що збирались, і йдіть.

Я чудово зіграв нікчемного боягуза, подумав він. Бо грати майже не довелося.

Шпилька кинув погляд убік.

— Як справи, сестро Дженніфер? — спитав він.

Сестра Дженніфер тримала мішка, у якому хтось борсався.

— Тут всі, мля, тер’єри, — сказала вона.

Брат Шпилька різко струсонув головою.

— Тут всі, мля, тер’єри! — пропищала сестра Дженніфер значно вищим голосом. — А в кінці вулиці стоїть, мля, Вартовий!

Краєм ока Вільям помітив, як Сахариса випрямилась на своєму стільці. Тепер уже смерть точно була десь неподалік.

Отто з байдужим виглядом видряпався сходами з льоху. На його плечі висів один з іконографів.

Він кивнув Вільямові. За його спиною Сахариса почала відсувати своє крісло.

Перед своєю тацею зі шрифтами Вернигора лихоманково набирав:

«Закрий(пробіл)очі».

Пан Шпилька обернувся до Вільяма.

— Яка ще біла фарба для пробілів?

Сахариса дивилась на них сердито й рішуче, як пані Секретова після непроханого зауваження.

Вампір підняв свій апарат.

Вільям побачив на ньому лоток з убервальдськими земляними вуграми.

Пан Шпилька зірвав свою рясу.

Вільям стрибнув на дівчину, рухаючись у повітрі, як йому здавалось, не швидше за жабу в сметані.

Гноми з сокирами в руках почали перестрибувати через низеньку огороджу до кімнати. І…

— Бу, — сказав Отто.

Час зупинився. Вільям відчув, що всесвіт розпався, стіни та стелі злетіли з маленької кулі, як зрізана з апельсина шкірка, лишивши холодну, пронизливу темряву, сповнену голок із криги. Уривками чулись голоси — хаотичні спалахи звуків — і він знову відчув те, що вже колись відчував: що його тіло стало тонким і нематеріальним, мов тінь.

Він збив з ніг Сахарису, обхопив її руками, і їх гостинно прийняла в свої обійми барикада зі столів.

Собаки гарчали. Люди лаялись. Гноми кричали. Меблі тріщали. Вільям лежав непорушно, доки все це не вщухло.

Натомість почулися стогони й прокльони.

Прокльони були добрим знаком. Вони лунали гномською, і свідчили, що ті, хто їх виголошував, були не тільки живі, але й розлючені.

Вільям обережно підняв голову.

Двері в дальньому кінці повітки були відчинені. Ні черги, ні собак не було. Натомість на всю вулицю чулися тупотіння ніг і гавкіт.

Двері чорного ходу розгойдувалися в петлях.

Вільям раптом зауважив, що в його обіймах схвильовано дихає тепле тіло Сахариси. Він, хто присвятив своє життя впорядкуванню слів, і не мріяв відчути подібне саме в такій ситуації… Тобто, ясна річ, мріяв (виправив його внутрішній редактор), але, принаймні, не очікував.

— Вибач… мені так незручно… — промимрив він.

Технічно, вказав внутрішній редактор, це була брехня — але брехня во благо. Все одно що подякувати власній тітоньці за чудові носовички. Все гаразд. Все гаразд.

Він обережно відсунувся й непевно звівся на ноги. Гноми, хитаючись, підводились теж. Кількох із них гучно знудило.

Тіло Отто Крикка скоцюрбилось на долівці. Брат Шпилька, тікаючи, завдав лише одного, але вмілого удару — на рівні його шиї.

— О, боги, — сказав Вільям. — Це жахливо…

— Коли тобі відтинають голову? — сказав Боддоні, котрий завжди виявляв до вампіра певну антипатію. — Еге ж, не сумнівайся.

— Ми… повинні що-небудь зробити…

— Справді?

— Так! Мене гарантовано вбили б, якби не він з його пристроєм!

— Звиняйт? Агов?

Лункий голос чувся з-під лави. Вернигора опустився на коліна.

— О ні, — сказав він.

— Що там? — спитав Вільям.

— Там… ну… Отто.

— Звиняйт? Мошна мене хто-небуть витягти?

Вернигора, скривившись, сунув руку в темряву, тим часом як голос продовжував:

— Ох, божечки, тут дохлий щур, і хтось, схоже, загубити свій ланч, який гидота… Не за вухо, не за вухо… Бітте, за волосся…

Рука з’явилася знову, тримаючи голову Отто, згідно з її власним проханням, за волосся. Очі крутилися в орбітах.

— Фсі живий? — спитав вампір. — Голофне — не фтрачати голови в критичній ситуації, еге ш?

— З тобою все… гаразд, Отто? — спитав Вільям, відчуваючи, що це була б ідеальна фраза для Чемпіонату з найбільш ідіотських запитань.

— Що? А, так. Так. Мабуть. Не мені нарікати. Спрафді, фсе гарно. Хоч я тепер маю, як то кажуть, пефний фізичний недолік…

— Це не Отто, — вимовила Сахариса. Її тіпало.

— Звісно ж, це він, — сказав Вільям. — Тобто хто ще міг би…

— Отто вищий, — сказала Сахариса і вибухнула реготом.

Гноми теж розреготалися — в ту мить вони б розреготалися з чого завгодно.

Отто підтримав їх без надмірного ентузіазму.

— Еге ш. Ха-ха-ха, — сказав він. — Знаменитий анк-морпоркський гумор. Зер смішно. Смійтесь далі, про мене не турбуйтесь.

Сахариса ледь не задихалася. Від такого реготу можна було й померти. Вільям якомога обережніше струсонув її за плечі — і тут вона заплакала. Крізь гучні схлипування пробивалися пароксизми реготу.

— Краще б я померла! — схлипувала вона.

— Афжеш, коли-небудь обоф’язково спробуйте, — сказав Отто. — Пане Вернигоро, чи не могли б ви піднести мене до тіла? Воно десь тут.

— Може… тобі… Може, тебе пришити до… — вичавив Вернигора.

— Ні. Ми лехко загоювати свої рани, — сказав Отто. — О, ось воно. Ви не могли б покласти мене біля мене? І відвернутись? Бо це трохи, знаєте, незручно робити на чужих очах. Ніби пісяти.

Гном, усе ще під дією темного світла, підкорився. Ще за мить усі почули:

— Окей, мошна дифитись.

Отто, цілісінький, сидів на долівці, протираючи шию носовичком.

— Йому треба було пробити мій серце осиковим кілком, — сказав він. — Так… Що це фсе було? Гном сказав, щоб я відволікти увагу…

— Ми не знали, що це буде темне світло! — скрикнув Вернигора.

— Звиняйт? Фсе, щоо я мав — то земляні вугри, а ви сказали, щоо справа негайна! І що я мав робити?! Я ш зав’язав!

— З темним