Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

76) Див. в прим. 11.

77) Adalberti aduocati de Bochna (давнїйше читано: de Bahna, але фототипічне виданнє не лишає сумнїву) — в Бохнї дїйсно був тодї такий — Kodeks Małop. I c. 208, 262. Warssou — декотрі уважають за Варшаву, але се не дуже правдоподібно.

78) В підписах сьвідків сеї грамоти добачає Іванов доказ того, що Болєслав окружав себе Нїмцями (c. 224). Але такого виводу з того не можна робити: справедливо зауважено вже давнїйше, що сьвідками на сїй грамотї виступають Нїмцїі, і особливо війти — як знавцї річи. Прибічної своєї ради Юрий певно не складав би з війтів, і то чужих громад (Бохня).

79) Див. вище c. 94.

80) Линниченко (ЗамЂчанія c. 98, Сусп. верстви c. 62, пор. 15) з поміж Юриєвих бояр уважає Михайла Єлизаровича, Бориса Кракулу і Олександра Молдаовича Волохами, а Ходора Отека і здаєть ся — Ходка Яромировича — Чехами, напевно за Русина має тільки Дмитра Дедька. Я думаю, що Михайло Єлизарович не може будити нїяких підозрінь, так само як і Григорий Косачович і Грицько Кудринович. Імя Кракули — Борис, думаю, теж досить документує в нїм Русина, або що найбільше зрущеного Волоха. Зрештою присутність численних Волохів на дворі руського князя в ті часи була б фактом, котрий ледво чи хто потрапив би витолкувати (окрім хиба о.Петрушевича з його все-волоською теорією). Олександр Молдаович міг бути так само Русином з Подунавя як і Волохом, або ще й скорше. Імя Ходка Яромировича дїйсно звучить по чеськи, хоч не можна сказати, щоб і воно не могло бути руське, як і імя Ходора Отека. Georgius Calvus не має нїяких познак, з котрих можна б пізнавати його національність.

81) Ржежабек c. 216-7, Линниченко ЗамЂчанія c. 101, Сусп. вер. с. 62, Прохаска с. 8-10. О скілько хисткі всї здогади про переміну в становищу Юрия супроти боярства, показує порівняннє поглядів дд. Линниченка й Прохаски: перший думав, що своє сильне становище в початках князювання завдячав Юрий підпорі Татар, другий — що боярство опирало ся на Татарах против нього.

82) ex dono Dei natus dux et dominus Russie; Dei gratia natus dux tocius Russie Mynoris; Dei gratia dux et heres Russie.

83) Сама собою насуваєть ся анальоґія Юрия-Болєслава з другим пізнїйшим вихованцем західної культури в ролї православного володаря — Дмитром, чи т. зв. Лжедимитриєм московським. Новійші дослїди показали виразно, що західнє вихованнє Дмитра не перешкоджало йому бути вірним опікуном своєї держави та орієнтувати ся її інтересами. Між Москвою XVII в. і Галицько-волинською державою XIV в., що сама від віків зближала ся до заходу й не була анї трошки скандалїзована унією Данила кількадесять лїт перед тим була, розумієть ся, велика ріжниця, але при всїм тім дуже можливо, що католицькі й польсько-нїмецькі симпатії Юрия лише per nefas відіграли таку ж траґічну ролю в його житю, послуживши лише підставою аґітації против нього, як то було з Дмитром.

84) Ми маємо дві дати смерти Юрия. В записках Траски і в Малопольських записках маємо circa festum annunciacionis beate Marie (l. c.) отже дата приблизна, але Длуґошом повторена в катеґоричній формі — in die annuntiationis Sanctae Mariae, alias nono calendas Aprilis (III. 196). B сїй катеґоричній формі перейшла вона переважно в новійшу лїтературу. Докладну дату дають вище згадані познанські записки (Monumenta Poloniae V. 880) — VII idus Aprilis (7 цьвітня). Ся дата, як бачимо, не противить ся датї Траски и має повне право на наше довірє. Що до того, де отроєно Юрия, то одиноку вказівку дає ґенеальоґія польських князїв з XV в. (Monum. Poloniae III. 284) — на Володимир. Декотрі думали на Львів, на підставі згадки про рух у Львові против нїмецьких купцїв по смерти Юрия (див. низше), але такий рух міг мати місце не тільки там де убито Юрия, а і по иньших більших містах.

85) Про се побиваннє слуг і прихильників Юрия згадує цитований в прим. 20 лист папи 1341 р., а в листї Дедька до м. Торуня згадують ся шкоди починені Львовянами торунським купцям post obitum domini nostris felicis memoriae ducis Russie — у Фойґта III ч. 61.

З сим рухом звязуєть ся й звістка про смерть Юриєвої жінки Офки: Нарбут, покликуючи ся на напись її гроба в Завихостї, пише: żyć przestała 1342 lutego 5 dnia, wrzucona przez Rusinów pod lód na Wiśle pod Zawichostem (Pomniejsze pisma c. 296), і сю звістку приймають декотрі дослїдники — Прохаска c. 11, Бальцер c. 457. Аде вона дуже підозріла (чому аж у Завихостї, й чому Русини??). Провірити її вже не можна, бо того Офчиного гроба в завихостськім костелї нема тепер.

86) Одначе тільки можливо, бо коли більш катеґоричні виводи роблять ся на підставі Любартової грамоти луцькій катедрі, то роблять ся неоправдано (див. прим. 17).

87) Вище с. 127.

88) Про сей дзвін у Зубрицького ПовЂсть врем. лЂть c. 78, і новійше в збірнику петерб. акад. c. 79; Дедькови признавав його недавно Линниченко — Крит. обзоръ c. 160.

89) Як припускав нпр. Філєвіч Борьба с. 82.

90) Boleslao filio Troyden. . interempto, Lubardus filius Gedimini ducis Litwanorum eundem ducatum Russiae possidebat, quem Kazimirus anno D. 1349 obtinuit ex integro — Monum. Poloniae II c. 629.

91) Ученыя записки II отд. с. 27.

92) Іпат. c. 588 — тут розріжняють з українських князїв тільки ”заднЂпрЂйских и волиньских”, Кипріанове житиє м. Петра — див. цитату на c. 114, реєстр городів — Воскрес. л. І c. 420.

93) III c. 404 — звідси взяте, очевидно, й поясненнє в ґенеальоґічних примітках в збірцї Пісторія Polonicae historiae corpus III c. 166 — тому воно й не має самостійного значіння, яке йому надає Філєвіч Борьба с. 43.

94) Acta patriarchatus constantinopolitani, ed. Miklorich et Müller I с. 265 = Руск. истор. библ. VI дод. 6.

95) Заслуга вияснення того факта, що Любарт признавав ся князем і в Галичинї, не тільки на Волини, належить Філєвічу (Борьба с. 48, 81-2, Къ вопросу с. 326),