Читати книгу - "Чорний обеліск"

— Він завтра йде на війну, — втрутився я. — Хіба у вас немає патріотичного почуття?

Тепер Фріцці помітила й мене:

— А ти не той, що напустив колись тут змій? Нам довелось закрити на три дні заклад, поки ми не познаходили всіх тих тварюк.

— Я не випускав їх, — почав я захищатися. — Вони самі повтікали.

Не встиг я ще щось сказати на своє виправдання, як Фріцці й мені дала ляпаса.

— Молокососи! Геть звідси!

На галас з'явилася хазяйка публічного дому. Обурена Фріцці розповіла їй, у чім річ. Хазяйка теж відразу впізнала Віллі.

— Рудий! — ледь переводячи подих, мовила вона. Хазяйка важила сто двадцять кілограмів і від сміху дрижала, мов гора желе від землетрусу. — А ти? Тебе часом не Людвіг звати?

— Так, — мовив Віллі.— Але тепер ми солдати і маємо право на задоволення своїх чоловічих потреб.

— Он як, ви маєте право! — Хазяйка знову затряслася від сміху. — Ти ще не забула, Фріцці, як рудий боявся, щоб батько не дізнався про те, що він на уроці закону божого кидав смердючі бомби? А тепер він має право на задоволення чоловічих потреб! Ха-ха-ха!

Однак Фріцці це не здавалось смішним. Вона була по-справжньому розлючена й ображена.

— Наче мій власний син…

Два чоловіки підхопили хазяйку під руки — вона від реготу не могла встояти на ногах. По обличчі в неї котились сльози. В куточках рота виступили пухирці слини. Живіт ходив ходором, і вона підтримувала його руками.

— Лимонад… хіба не, лимонад з маренки… — ледве видавила вона з себе, захлинаючись сміхом, — був вашим улюбленим напоєм?

— Тепер ми п'ємо горілку й пиво, — заперечив я. — Кожен стає колись дорослим.

— Дорослим! — Хазяйка знову зайшлася реготом. Два її доги, вирішивши, що ми хочемо напасти на неї, люто загарчали. Ми обережно відступили назад.

Фріцці була невблаганна.

— Геть звідси! Невдячні свині! — кричала вона.

— Гаразд, — сказав Віллі уже на дверях, — тоді ми підемо на Рольштрассе.

Ми стояли надворі в мундирах, із зброєю і слідами від ляпасів на щоках. На Рольштрассе, до другого міського дому розпусти, ми не пішли. Туди було дуже далеко йти — цілих дві години, через весь Верденбрюк, і ми вирішили краще поголитися. Це ми теж робили вперше в житті, а оскільки ніхто з нас іще не знав, що таке жінка, то ми й не бачили між цим такої великої різниці, як згодом, тим більше, що перукар теж нас образив, порекомендувавши витирати бороди шкільними гумками. Потім ми ще зустріли своїх знайомих і невдовзі так напились, що забули про все. Отже, вийшло так, що ми поїхали на фронт невинними, і сімнадцятеро з нас загинуло, так і не взнавши, що таке жінка. Віллі і я втратили потім свою невинність в Гоутгоульсті, у Фландрії, в якомусь кафе. Віллі при цьому дістав трипер, потрапив до лазарету і, таким чином, не брав участі у фландрському бою, в якому й загинуло сімнадцять невинних. З цього ми вже тоді зробили висновок, що доброчесність не завжди винагороджується.

Ніч по-літньому тепла. Ми йдемо містом. Отто Бамбус тримається біля мене — єдиного, хто не відпирається, що знає дім розпусти. Інші теж знають його, але вдають із себе невинних, а єдиний, хто твердить, що відвідує його майже щодня, — драматург і творець епопеї «Адам» Пауль Шнеевайс — бреше: він ніколи не був там.

Долоні Отто мокрі від поту. Він сподівається зустріти там жриць хіті та демонічних хижачок і не зовсім упевнений, що його не одвезуть звідти в Едуардовому опелі з видертою печінкою або, принаймні, кастрованого. Я втішаю його:

— Поранення трапляються щонайбільше раз чи двічі на тиждень, Отто! Та й то не дуже страшні. Позавчора Фріцці одірвала одному гостеві вухо; однак, наскільки мені відомо, вухо можна пришити чи замінити целулоїдним, надзвичайно схожим на справжнє.

— Вухо? — Отто зупиняється.

— Звичайно, є такі дами, що не відривають, — кажу я. — Але ти ж не з ними хочеш познайомитися. Тобі ж потрібна первісна жінка в усій своїй принадності.

Отто пітніє ще дужче.

— Вухо — досить-таки велика жертва, — заявляє він, витираючи скельця пенсне.

— Поезія вимагає жертв. З одірваним вухом ти будеш справжнім ліриком. Ходімо!

— Так, але ж вухо! Саме те, що відразу помітно!

— Якби мені довелось вибирати, — заявляє Ганс Гунгерман, — я, щиро кажучи, краще дав би відірвати вухо, ніж залишитись кастрованим.

— Що? — Отто знову зупиняється. — Ви жартуєте! Та-кого не буває!

— Буває,— каже Гунгерман. — Пристрасть здатна на все. Але не хвилюйся, Отто: кастрація карається законом. Даму за це щонайменше посадять на кілька місяців у тюрму— отже, ти будеш віддячений.

— Дурниці! — белькоче Бамбус, вимушено посміхаючись. — Це все просто безглузді жарти!

— Чого б ми жартували? — кажу я. — Це було б підло. Я саме тому й раджу тобі Фріцці. Вона страшенно любить, вуха.

— Це все вигадки, — з відчаєм у голосі каже Отто. — Не морочте мені голови.

— Послухай, — кажу, — я не хочу, щоб тебе було скалічено. Емоційно ти виграв би від цього, але психічно дуже багато втратив би, та й твоя лірика постраждала б. Ось тут у мене кишенькова пилочка до нігтів, маленька, зручна, призначена для тих чистеньких дженджиків, котрі завжди хочуть бути елегантними. Візьми її і тримай у долоні або застроми заздалегідь у матрац. Коли помітиш, що стає небезпечно, то досить буде легенько вколоти Фріцці в стегно, і вона відпустить тебе. Не треба колоти так, щоб ішла кров. Кожна людина, навіть якщо її вкусить комар, хапається за місце, де болить. Це основний закон життя. А тим часом ти втечеш.

Я витягаю червоний гаманець, у якому тримаю гребінець і пилочку. Це ще подарунок зрадниці Ерни. Гребінець зроблено під черепаховий. Від погляду на нього мене заливає хвиля запізнілої люті.

— Дай мені й гребінець, — просить Отто.

— Гребінцем ти її не вколеш, цнотливий сатире, — каже Гунгерман. — Це не зброя для боротьби статей. Він зламається на напруженому тілі вакханки.

— А я не для того прошу, щоб колоти ним. Я хочу після всього причесатися.

Ми з Гунгерманом перезираємось. Здається, Бамбус уже не вірить нам.

— Ти захопив з собою бинти? — питає мене Гунгерман.

— Нащо? В хазяйки їх повна аптечка.

Бамбус знову зупиняється.

— Все це дурниці! А от як там з венеричними хворобами?

— Сьогодні субота. Всіх дам щосуботи оглядає лікар. Небезпеки немає, Отто.

— Ви що, геть усе знаєте?

— Ми знаємо те, що необхідно в житті,— відповідає Гунгерман. — Це здебільшого зовсім не те, чого навчають у школі та різних учбово-виховних закладах. Тому ти