Читати книгу - "Сонячна машина"

Товариш Рiнкель, у кожному разi, здається їй людиною, яка не зовсiм до кiнця перейнята iнтересами органiзацiї. I через те вона стоїть за те, щоб уважно й детально перевiрити всi данi, постаченi товаришем Кестенбавмом. А на сьогоднi товариша Рiнкеля видалити з засiдання.

Шпiндлер глибоко зiтхає, ох, цi емоцiональнi, iнтуїтивнi висновки! «Раз у раз викликає чуття». Досить поважний аргумент.

Але, ще на бiльше диво всiх, товариш Тiле також прилучається до товариша Кестенбавма й товаришки Клари. З нiжною, уважною посмiшкою очей, тихим, спокiйним i надзвичаино ввiчливим голосом вiн заявляє, що поки товариш Рiнкель не дав документальних доказiв щодо Вайса й Левенфельда, то всi закиди товариша Кестенбавма лишаються в силi. А через те, за статутом, товариш Рiнкель браги далi участь у роботi органiзацiї не може.

I, нарештi, до цiєї думки рiшуче, гаряче й навiть трохи бурно приєднується товариш Штор.

Шпiндлер, Гоферт i Паровоз лишаються в меншостi. Шпiндлер знизує плечима, пiдсуває до себе журнал мод i починає пильно читати опис крою нового фасону дамських панталонiв. Емоцiональнiсть, очевидно, така сама логiчна рiч, як нежить.

Паровоз теж знизує плечима й довго мовчки дивиться на нарисованого пiвника в куточку чистого аркушика.

Професор Гоферт уражено водить очима по всiх по черзi. Але бiльшiсть голосiв є бiльшiсть голосiв.

Треба кликати товариша Рiнкеля й повiдомити його про неприємну постанову цiєї бiльшостi.

Товариш Рiпкель вислухує й раптом помiтно для всiх дуже блiдне. Очi його стають гострi, сухi й дуже блискучi. Вiн мовчки, з гiднiстю вклоняється й помалу твердою, поважною ходою виходить iз кiмнати. Шпiндлер сердито вiдсуває журнал мод. Образили людину. По-дурному, по-хлоп'ячому, без потреби, без вини, без мети, а так от собi, з примхи жiночої iнтуїцiї!

I як тiльки Рiнкель виходить, Тiле зараз же пiдводиться й тихим, нiжним голосом прохає дозволу в товаришiв послати наздогiн товаришевi Рiнкелевi одного з членiв охорони Бюро. Хто знає, що таке в дiйсностi є товариш Рiнкель? А приклад iз провокатором Франком треба завсiгди в таких випадках мати перед очима.

Меншiсть уражено, рiшуче, обурено протестує, але та сама бiльшiсть рiшуче й гаряче дає дозвiл. I товариш Тiле швиденько виходить у сусiдню кiмнату, нiжно-строго шепоче па вухо товаришевi Песимiстовi кiлька слiв i легенько штовхає його в плече. Товариш Песимiст, прозваний так за свою здатнiсть смiятись кожної хвилини дня й ночi, не смiючись, слухняно нахиляє голову й поспiшно виходить за товаришем Рiнкелем.

Коли вiн викочує з садка на вулицю свiй мотор, вiн крокiв за тридцять попереду бачить постать iз похиленою головою й глибокою задумою дорослої людини, яку побороло маленьке чотирьохлiтне дитинча.

* * *

«Брильянтова» овальна зала слiпуче стрiляє рiзнофарбними колючими вогнями. Найпараднiша зала мертенсiвського палацу, найдорожчий витвiр сконцентрованої могутностi, оцiнений соцiалiстами на п'ять рокiв життя двадцяти мiльйонiв робiтникiв». Цi життя двадцяти мiльйонiв горять, переливаються, бризкають, сгрiляють вогнями, — тисячi рiзнокольорових свiчок, засвiчених у храмi на велике свято.

Бо таки свято. Бо таки храм. Бо вибранцi людства, жерцi нової релiгiї, володарi й ключарi раю земного мають справляти врочистий молебень хвали й подяки боговi влади.

Овальний, довжелезний чорного дерева стiл одстрiлюється в стiни й стелю червоними, зелено-жовтими, молочно бiлими, трiпотливими стрiлами дорогоцiнного камiння, ритмiчно розмiщеного по всьому елiпсу. Рух променiв, переливи хвиль, танець фарб, безупинне тремтiння блиску. Це постiйний захват, екстаз,!внутрiшнiй, ледве стримуваний смiх вогнiв. Це безупинна рухлива еманацiя радостi, гордостi й могутностi.

Буденнi, людськi, зморшкуватi, пом'ятi роками, думками, людськими радощами й стражданнями обличчя тут не смiють бути буденнi; вони теж грають, рухаються, безупинно переливаються трiпотливими хвилями врочистих вогнiв зали. Навiть райхсканцлер, вiчно заклопотаний, вiчно хазяйновитий роботяга канцлер, iз своїм товстим, ультрабуденним, сiрим лицем, навiть вiн, хоче не хоче, трiпочеться, мiниться, грає лицем, лисиною, руками, гудзиками, брижами шовкового фрака.

Всi тридцять сiм членiв Високого Зiбрання, — члени Управи Об'єднаного Банку, члени уряду, члени депутацiї Свiтового Конгресу й особистi мiнiстри пана президента, — всi врочисто й мовчки стоять бiля своїх фотелiв, кожний на своєму мiсцi, кожний обхоплений тисячами поривчастих, голчастих стрiл дiамантiв, червоно-кривавих густих хвиль рубiнiв, спектрiв алмазiв. Вони терпляче ждуть.

Аж ось дверi помалу, щораз ширше та ширше розчиняються, порожньо чорнiють якийсь мент i, нарештi, в них з'являється присадкувата, плечиста, з iржавою головою та строго понурим важким лицем постать пана президента. Пан президент ступає розмiреним, повiльним кроком, рiвно, як священний сосуд, несучи голову. Вiн один з усiх весь у чорному, без нiякiсiнького бiлого чи кольорового шматочка. Тiльки чорне мереживне жабо облягає трикутник грудей дiамантовим блиском.

Тридцять сiм голiв помалу, врочисто, побожно схиляються. Президент Мертенс поважно й повiльно пiдходить до столу, теж мовчки й побожно схиляє голову и потiм сiдає. в свiй фотель. За ним усi тридцять сiм, не хапаючись i не дивлячись один на одного, займають свої мiсця.

Молебень розпочинається. Рвучко рипить бас президента й зараз же уступається сухому, хазяйновитому баритоновi райхсканцлера.

Монотонно-врочисто, глухою луною прокочуючись пiд на пiвкруглою, слiпучо блискаючою стелею, розходяться залою священнi й нуднуватi слова молебня, — цифри Присипляюче пошелестує папiр пiд товстими, обрубаними пальцями первосвященика-канцлера. Молитовно схиленi голови в тихiй задумi переливаються вогнями зали.

Пан президент сидить рiвно, строго й важно. М'ясистi губи ради свята злегка пофарбованi. В залi стоїть свiжий холодок, але на чолi пана президента, як ранiшня роса на пелюстках рудої троянди, срiблиться дрiбнорясний пiт. (Потiють, усе потiють пан президент! Усе душно їм).

Та не тiльки душно. Нудно, досадно, втомно пановi президентовi. Навiщо вся ця дурна комедiя? Знають же все до останнього пфенiга, повираховували ж дивiденд до тисячної частинки процента, я давен-давна по кишенях уже порозпозначували. Нi, паради треба.

Стрiлистий блиск, безупинний радiсний екстаз вогнiв дратує пана президента. Фальш, брехня, тлiн. Могутнiсть? Що? В чому? В цих камiнцях, повтикуваних у стiни та стелю? А паршивих камiнцiв iдiотської коронки за всi цi багатства зиайти не можна. Не можна. Iнарака спiймати не можна. Повiсити нiкого не можна.

Нудно й тоскно пановi президентовi. I не знайдеться коронки? Не знайдеться. Чого ради знайдеться, коли досi не знайшлося? Значить, не в грошах рiч, не в цих мiзерних камiнцях.

I пановi президентовi тут, за цим блискаючим столом, у рядi мовчазних молитовних постатей iще виразнiше почувається, що принцеса Елiза, Елiза Пожежа, — недосяжна, нереальна мрiя. Вiн тут чогось ще опуклiше вiдчуває, що йому п'ятдесят три роки, що нiяка наука, нiяка технiка вiднови органiзму