Читати книгу - "Промінь"

— Кволі якісь наші пупси, — сказав Славік, і обережно торкнувся маківки, де в чорному волоссі білів пластир, схоплений пов’язкою-сіточкою. — Але ми ж їх прокачаємо, так?

— Так, — Денис сів прямо, розправив плечі, весело подивився на Еллі. — Промінь, ми готові…

— Ми готові до впливу, — голосно сказала Еллі й розтягла губи в нервовій, напруженій усмішці.

Денис не зрозумів:

— Стривай… це ж я ходжу!

— Я ходжу, — сказала Еллі, і в неї судомно потягнуло вниз куточок рота. Вона на секунду прикрила губи кінчиками пальців.

Денис ошелешено вдивлявся в її лице — відкрите, матове, нове, чуже. Мабуть, треба було щось сказати, але перш, ніж він устиг набрати в груди повітря, Марго підняла голову:

— Я за Еллі.

— Я за Еллі, — кивнув Славік. — Ми ж так домовлялися.

— Коли ви домовилися?! — видихнув Денис.

— Промінь, — Еллі міцно притисла долоні до матової стільниці. — Нехай розробники представлять квантам Перше Поселення — закінчений проект, кращий за колишній. Нехай кожний зможе вибрати собі житло на пагорбі, або в низині, на березі справжньої річки, уявити, як мінятимуться пори року, звідки візьмуться тепло, захист, комунікації… Нехай вони усвідомлюють, що Прибуття реальне, що воно близьке. Нехай згадають, навіщо затівався весь цей політ! Головна їхня цінність, головна мета їхнього життя тепер — Прибуття!

Вона слово в слово повторювала вчорашню захоплену Денисову промову — хіба що очистивши її од вигуків. У неї була блискуча пам’ять; учора, на краю джакузі, він розповів їй весь свій план на вісім останніх днів.

– Ідемо на посадку. Промінь, як обстановка?

— Нормально. Усі двигуни працюють штатно. До посадки залишилося п’ять… чотири… три…

— Тримайтеся всі!

— Бабах!

— Промінь! Доповідай обстановку!

— Ми перебуваємо на поверхні планети. Через кілька хвилин я відкрию люки. Приготуйтеся, кванти: це Прибуття.

— До люка! Скоріше!

— Капітане, а де люк?!

— Та ось же, в стіні!

Сезар був у цій компанії старшим — дванадцятирічний, високий і великий, а із задоволенням грається з малечею. За це йому завжди дістається роль капітана; Сезар, і ніхто інший, навчив їх гратися в Прибуття, і багато днів їм не набридала ця гра, обросла новими деталями, устояна, як ритуал — і щоразу по-своєму драматична.

— Я бачу! Подивіться туди, ліворуч! Я бачу величезний ліс у цьому… в обрії!

— Не в обрії, а на обрії…

— Я бачу воду! Це океан!

— Капітане, я задихаюся! Я вдихнула летючу тварину! Вона потрапила мені в горло…

— Промінь! Негайно медичну капсулу!

Ліза ставилася до цих ігор серйозніше, ніж самі діти. У момент справжнього Прибуття все буде інакше й по-іншому, але те, що вона спостерігала зараз, було моделлю майбутнього, вольовим прагненням великої мети.

— Не шкодуєш, що не народила своїх? — запитала якось Йоко, заставши її на ігровому майданчику з мрійливою усмішкою на обличчі. І Ліза щиро не зрозуміла. Вони були для неї «свої» — усі, від підлітка-Адама до найдрібнішої малявки, двісті одинадцятеро дітей «Променя». Правда, старші вже не граються в Прибуття так самовіддано, як уміє це робити Сезар.

— Спускайте транспорт! — керував дванадцятирічний капітан, прикладаючи до очей важкий пластиковий бінокль. — Я бачу прохід між горами, там ми влаштуємо перший табір! Так, кванти?

— Та-ак!

— Бачиш, — сказала Ліза неголосно, так, що за вереском малечі ніхто не міг би її почути. — Я б хотіла бачити в дитині продовження тебе… не мене, я не настільки себе люблю. Я розумію, що відображаюся в них — не в лицях, а в їхньому майбутньому, в рішеннях і вчинках, як мимоволі відображається Марія у всьому нашому екіпажі. Якби ти відображався в нашій дитині, Ґреґ, я так само тужила б, тому що ніхто не може замінити тебе. Але якби я бачила в його обличчі — твоє обличчя…

— Ліза?

Вона озирнулася, мабуть, занадто різко. Адам зрозумів, що з’явився невчасно, і зніяковів:

— Промінь сказав, що ти тут.

— Ти хотів поговорити?

— Так, а що ж іще? — щоб подолати ніяковість, він їжачився й приндився, як справжній підліток. — Звісно, поговорити, не гратися ж з дітьми в Прибуття…

— Тоді ходімо, — сказала Ліза. — Не заважаймо людям майбутнього.

— Скажи мені, Лізо, яка ймовірність, що хтось із ваших… старших… доживе до Прибуття?

Видно було, що він готувався до розмови. Шліфував фрази. Щоб не тягти й не крутити, а зразу бути відвертим — до нетактовності. Вона прийняла його умови й не стала ні про що перепитувати:

— Наші батьки вмерли, проживши піввіку. Ми, за їхніми словами, повинні протягти довше. До моменту Прибуття мені буде сорок шість. Я побачу небо й океан. Поки що немає жодної передумови, жодного факту, щоб стверджувати протилежне.

— Але ваші батьки говорили те ж саме?!

— Ми — не наші батьки. Ми ніколи не будемо вам брехати. Принаймні на мене ти можеш покластися.

І він повірив. Минуло кілька секунд — він розцвів, помолодшав, полагіднішав, великі губи розповзлися до вух:

— Лізо, в мене ще одне прохання…

— Так?

— Скажи Променю, нехай він дасть мені допуск до роботи із зоряними моделями. Тільки не по дитячих картах, не по навчальних.

— Добре. Тільки, знаєш, там фізика й математика теж не дитячі. Якщо побачиш, що не даєш ради — відклади, не витрачай даремно нашої енергії.

— Авжеж! — Адам підстрибнув, і Ліза вперше помітила, що він вищий за неї на півголови. — Промінь, ти чуєш?

Звук-підтвердження.

Адам утік, стрибаючи на гладенькій доріжці; Ліза