Читати книгу - "Промінь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Навіщо ти про це? Так було добре…
— Важливо розуміти. Якщо наш супротивник захоче запустити на корабель, наприклад, вірус кору, від якого вмре половина дітей — він одержить відмову. Немає простих рішень.
— Ден, — сказала вона жалібно. — Я хочу вірити, що все буде… усе обійдеться. А ти говориш мені про вірус кору.
— Вір, — він усміхнувся. — Шанси в нас є, і пристойні. Ми впораємося.
— Який сенс ти даси їм замість Славікової стратегії? Ну, не боротимуться вони за місце під сонцем… під лампою. Ну, все у них є, ситі, задоволені, як після Старту… А сенс їхнього життя тепер буде — в чому?
— Елементарно просто, — Денис теж вибрався з джакузі, сів на бортик, відчуваючи, як приємно холодить вітерець розпашілу спину й плечі. — Лежить на поверхні. Гармонійно випливає з самої природи експерименту. Я знаю, Еллі, знаю, в чому сенс їхнього життя!
Він засміявся, щастя розпирало його, мов повітряну кульку — тепле повітря. Еллі дивилася на нього, він бачив себе її очима — найрозумніший, найсильніший, найкращий у світі чоловік. Дорослий. Великодушний.
Щастя — сто відсотків. Осмисленість — сто відсотків. Цивілізованість… гаразд. Сьогодні Денис поводитиметься, як дикун.
Непристойно щасливий, балакучий, ненажерливий, жадібний до ласки дикун.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗАМішель дочекалася, коли в гімнастичному залі нікого не залишиться, прив’язала скакалку до турніка, а другий кінець стягла петлею. Промінь, самонавчальний штучний інтелект, відреагував не вчасно, як з Лізою, і не запізно, як у випадку з Роджером. Він відреагував з випередженням, тому за мить до того, як Мішель відіпхнула ногою гімнастичний куб, у зал увірвалися Йоко, Софі, Ілля, Сашко-другий і Ліза.
Жодних питань, жодних докорів, Сашко узяв дочку на руки й відніс у лісову рекреаційку, і там носив по стежках між соснами, у густому запаху трави та хвої, під шум далекої річки, чотири години без упину. Софі йшла поруч і держала дочку за руку. Стемніло, дзвякали жаби в грузькому болітці коло берега, але Мішель не розслабилася, не заридала й не попросила прощення. Вона замкнулася й сховалася в собі, наче сонна, і Лізі дуже не сподобався такий розвиток подій.
О другій годині ночі Мішель розплющила очі й розліпила губи, щоб передати Променю: вона хоче говорити з Лізою. Ліза з’явилась одразу — серед ночі, в кімнату Мішель, де не було нічого дитячого: відверто аскетична обстановка, письмовий стіл, особистий термінал, гімнастичний тренажер. Усі стіни в почесних знаках, значках, символах, сертифікатах, і старий малюнок у кутку: висока драбина, маленька Мішель на верхньому щаблі, нижче Адам, ще нижче — друзі й приятелі, а облич тих, хто аж унизу, неможливо роздивитися.
— Лізо, допоможи мені.
— Ти не розумієш, навіщо тобі жити. Це можна виправити.
Очі Мішель, раніше каламутні, трохи прояснилися:
— З тобою було те саме. Ти мене не лаятимеш.
— Не лаятиму. Але мені було п’ятнадцять років, а тобі ще немає дванадцяти. Ти зарані дебютувала, Мішель.
— У мене найранніший розвиток на кораблі. Я проходжу університетську програму з хімії та біології.
— Але ти не розумієш, навіщо тобі університетська програма.
— Це не життя, — уривчасто сказала Мішель. — Ще рік тому я боролася за кожний нагородний знак, за кожний пункт рейтингу навіть з плавання, навіть з бриджу, навіть з мови маорі… Не було ні хвилини вільної. Я втомлювалася, але не сумувала.
– І що змінилося?
— Навіщо ти питаєш? Знущаєшся?! Ти прекрасно знаєш, що змінилося… Усе це втратило значення. Рейтинги, щаблі… ну доберусь я до самого верху. Ну, всі мені поплескають, як сто разів уже плескали. І що?! Сезар, мій брат, не читає, не вчиться, цілими днями грається з малолітками. Він плаває, як молоток, не грає в бридж, навчається за програмою для тих, хто на рік молодший, ніж йому належить за віком… Коли я спитала його, навіщо він живе, знаєш, як він на мене подивився?!
— Як на дурненьку.
— Як на ідіотку! Лізо, в чому я не права?! Я завжди радувала своїх батьків… Що більше вони пишалися, то сильніше мені хотілося бути кращою.
Ліза притулила руку до грудей — мимовільним рухом, ніби хотіла піймати долонею серце, коли вони стрибнуло.
— Що з тобою? — Мішель злякалася.
— Нічого… Помилка передається через покоління. Ти не зобов’язана тішити батьків, Мішель. Ти тут не для цього.
ДЕНИСПрикидаючись сплячим, ледь розліпивши очі, він спостерігав, як Еллі підколює волосся біля дзеркала, збираючи його у високу зачіску. Її лице, тепер відкрите, матове й бліде, стало суворіше й доросліше.
— Я бачу, що ти не спиш, — сказала вона, не повертаючись. — Жаль, що тут немає перукарні. Я дозріла для ультра-короткої стрижки.
— У тебе таке класне волосся. Навіщо стригтися?!
— Ось ти й вторгся в мої межі, — сказала вона чи то жартома, чи то серйозно. — Стригтися чи ні, вирішую я і тільки я, не намагайся нав’язати мені своє бачення.
Вона заколола останню шпильку. Покрутила головою, оцінюючи зроблене.
— Добре, — сказав він, здивований і присоромлений. — Більше й не намагатимуся. «Свобода — універсалія культури суб’єктного ряду, яка фіксує можливість діяльності й поведінки за відсутності зовнішньо постановки мети».
— От-от, — вона покосилася на нього через дзеркало. — Твої поради й емоційні оцінки — спроба зовнішньої постановки мети, а це обмежує мою свободу… Вставай, ледарю. Сьогодні я хочу спокійно поснідати — без поспіху, не обпікаючись кавою. Доженеш мене в буфеті!
І вона вийшла, залишивши після себе шлейф терпкого трав’яного запаху.
* * *— Доброго ранку, учасники експерименту. Сьогодні ви здійсните вплив у двадцять третій раз. Ознайомтеся зі статистикою, перш ніж вирішувати.
Засвітився
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Промінь», після закриття браузера.