Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

Маємо також низку соціальних теорій походження козацтва. Найбільш поширеною з них є т. зв. утікацька теорія, згідно з якою козацтво виникло в результаті загострення соціальної конфронтації, котра змушувала залежне від феодалів-експлуататорів селянство втікати на «неосвоєні» землі. Ще одна соціальна теорія, уходницька, утверджує думку, що Дніпровський Низ був привабливим для риболовецьких та мисливських промислів. У результаті цього тут формувалися промислові ватаги, які й поклали початок козацтву. Існує також сторожова теорія, згідно з якою козацтво виникло із військових сторожових загонів, котрі за часів Великого князівства Литовського, особливо в часи правління князя Вітовта, спеціально створювалися владою на землях пограниччя для оборони від татарських набігів.

Звісно, цей поділ на теорії походження козаччини має дещо умовний характер. Часто дослідники комбінували вказані теорії, поєднуючи їх.

Тепер поглянемо, як питання походження українського козацтва трактувалося представниками провідних напрямків української історіографії. Знаний український історик козаччини, її апологет Дмитро Яворницький (1855—1940) вважав, що «початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії»396. Він, зокрема, писав: «… спочатку на півдні Росії з’явились татарські козаки, за татарськими – козаки українські або південноруські, часто слов’янської народності. Спочатку українські козаки були не більше, як прикордонною сторожею, що перебувала під головним віданням воєвод і другорядним – старост литовсько-руських прикордонних замків і міст»397. Яворницький також вказував, що слово «козак» тюркського походження і що воно означало «людину неосілу, рухливу, завжди готову до війни, схильну до розбою, грабунку, завоювання». На думку цього дослідника, слово «козак» складається з двох тюркських слів «кай» (легко) і «сак» (в’юк), тобто легков’ючний398.

Дмитро Яворницький

Яворницький все-таки тюркських і слов’янських був схильний розділяти козаків. Останні, на його думку, це сторожа на межі зі степовими районами України, Диким Полем. Поповнювали цю сторожу люди, яким було некомфортно на землях Польського королівства, Великого князівства Литовського, інших держав, де відбувалося посилення феодального гніту, виникали земельні проблеми і т. д.399. Фактично Яворницький на перший план у виникненні козацтва ставив причини соціально-економічного характеру. Подібні думки поділяли й інші представники української народницької історіографії, зокрема Михайло Грушевський.

Останній вважав, що «мусимо вирізнити козаччину, як побутове явище і як певну організовану суспільну верству, правно-суспільний інститут; з другого боку розрізняти козаччину, як явище і її термін, з яким вона спеціалізується і кристалізується»400. На його думку, козаччина як побутове явище виявила себе ще в часи Київської Русі, але як певна суспільна верства з’являється лише на рубежі XVI—XVII ст. Навіть у першій половині XVI ст. воно ще не представляло «з себе ніякої замітної скільки-небудь організованої верстви»401.

У радянській історіографії виникнення козацтва трактувалося в широкому контексті антифеодальної боротьби «народних мас». Мовляв, простолюд, передусім селяни, зазнаючи важкого феодального гніту, втікали зі своїх насиджених місць на «вільні землі», якими в XVI—XVII ст. були степи України. Відповідно, українське козацтво було «демократичним», складалося майже суцільно з простолюду, і, звісно, мало «антифеодальну налаштованість».

Ярослав Дашкевич

До українських дослідників, які спеціально звертали увагу на тюркські пласти в ґенезі козаччини, належав Ярослав Дашкевич (1926—2010). Він говорив про Україну як культурну межу між Сходом і Заходом, через яку проходив «Великий Кордон». Правда, не був той кордон адміністративним, радше, це був «живий» кордон, який перебував у постійному русі протягом п’яти з половиною століть. Межа між руським (українським) й тюркськими етносами була придатною для взаємопроникнення. Кілька століть близького спілкування й контактів українців і татар на суміжних територіях не минули безслідно. Дашкевич відзначав, що чимало звичаїв, які вважаються традиційно українськими, як от – не вітатися й не прощатися через поріг, підкидати на руках шановану людину і т. д. – наші предки запозичили в тюрків. Також, на думку цього дослідника, чимало тюркських елементів ввійшли у військову організацію українського козацтва, побут і т. ін.402.

Щодо нинішньої української історіографії, то вона схильна до «синтетичного підходу», намагаючись комбінувати деякі із вищенаведених теорій. Знана дослідниця історії України ранньомодерного періоду Наталя Яковенко трактує походження козацтва таким чином:

«Принциповим розходженням у спорах істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати за факт привнесений, відгомін тюркських інститутів. … у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що жива історія – це не розграфлена шахівниця, і в житті будь-якого народу навряд чи знайдете явище, яке б виникло саме з себе, не обплутуючись масою подекуди непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. То ж і в проблемі генези козаччини доцільно вичленовувати баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне обличчя України-Русі, таке відмінне від старого візантійського лику Русі Київської.

Строго кажучи, тюркське й українське козакування – це речі різної генетичної природи, об’єднані лише наявністю спільного полігону – Поля. Козаків-татар породжував розклад родо-племінних відносин, з яких виламувалися свавільні одиниці. Натомість перші козаки-християни, котрі здаються ніби дзеркальним відбитком своїх татарських колег, були ранніми носіями розвинутого індивідуалізму, протиставленого державі та її