Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

— Я не хотіла вступати у змову з Тінню, — сказала я.

— Я знаю.

— І я не... не збиралася зраджувати Доставку!

— Що тут говорити, — сказав він з глибокою втомою в голосі.

— І що мені робити? — прошепотіла я.

Він кивнув:

— Вирішуй. Або я тебе коригую й ти, умовно кажучи, забуваєш усе з того моменту, як ми з тобою влетіли під самоскид. Це анітрохи не боляче, не огидно, це ніяк — ти й не помітиш.

— Або?

— Або ти мені зараз пообіцяєш, що ніколи, ні за яких умов, заради свого життя або чужого не почнеш переговорів з Тінню. І ми вдаємо, що нічого не було... Тільки добре подумай, бо в тебе вже тепер наростають проблеми, пропуски в університеті, нема часу на особисте життя, і буде тільки сутужніше, тільки гірше... Подумай.

Що за день у мене сьогодні — одні сльози. З ранку до вечора. І, що характерно, увесь час з різних приводів.

  е-ебедєва, вставай! Пора мені проситися в іншу кімнату, ти мене задовбала своїми витівками... Лебедєва, ти йдеш на першу пару чи ні?

Шльопання босих ніг, гуркіт падіння книжок, Настині лайки упівголоса.

— Слухай, а з цією посилкою що робити? Яка від Михайла Васильєва? Алло, ти чуєш?

Вона стояла над моїм ліжком з картонною скринькою в руках.

— Якщо хочеш, можеш відкрити...

Я ледь було не додала: «і взяти собі», але вчасно прикусила язика.

Настя підчепила ножицями картонний клапан. Розрізала прозору липку стрічку. Відкинула кришку, витягла згорток, скинула пакувальний папір:

— Нічого так, у хлопчика є смак...

У руках у неї був скляний заварювальний чайник з тонким носиком. Я насупилася; хоч яка я була того ранку розслаблена й виснажена, але інтуїція, вкупі зі здатністю міркувати, ще не зовсім мене покинули. Я дивилася на Настю й розуміла, що пазл не складається: з якого дива Міша слав би мені кур’єрською поштою чайник?

— Дивись, яка краса, — Настя подала мені чайник. — З трояндочками...

Я простягла руки і взяла подарунок. І була вражена тим, який він важкий при гаданій ажурній легкості...

І раптом по тонких стінках побігли тріщини. Крихітні, павутинні, вони брали початок від моїх пальців, точніше від відбитків моїх пальців на склі.

Це було як миттєва паморозь, як цвітіння вишневого саду в прискореному режимі. Це було дуже красиво й дуже швидко: прозорий чайник побілів, помутнів і розсипався на мільйон крихітних скалочок.

Не можу навести тут слова, якими відреагувала на подію Настя, але я була з нею цілком згодна.

Коло входу в наш корпус стояв блискучий мотоцикл. Поруч сидів Сем з блискучим шоломом у руках. Мені здалося, що я переживаю День бабака.

— Привіт, — Сем усміхався. — Як погостювала на дачі?

— Погано, — зізналася я чесно. — З їжі тільки макарони, з компанії тільки миші, й від французького коньяку вони по-хамськи відмовилися.

Сем розреготався. Я підхопила його сміх, і так ми іржали без причини на очах у сотні свідків, причому з кожною секундою мені ставало веселіше, спокійніше й легше.

— Скажіть, мадемуазель, — почав Сем грайливо, — а як би ви подивилися...

Під ногами в мене захрумтіло скло. Я стояла на купі скалок просто посеред дороги — скалки були дрібні, противні, наче тут розгатили молотком цілий ящик склотари. Як я могла їх не помітити?

— Ой, — сказав Сем.

Я підняла ногу. Моя підошва була схожа на спину скляного їжака: скалки встромилися гострими куточками й, здавалося, от-от проб’ють наскрізь.

— Мадемуазель, дозволите вам допомогти? — Сем ні на секунду не вийшов з образу. Підхопив мене під пахви, напрочуд легко підняв, я відчула ребрами тепло його долонь. Він акуратно посадив мене на сідло мотоцикла, зняв туфлю з моєї правої ноги й узявся обережно видряпувати скалки.

Цікаві юрмилися навколо, хіба що на руки не стрибали.

— Ваше замовлення, ме-ем!

Він надів мені туфлю на ногу. На секунду затримався, торкаючись кінчиками пальців кісточки на моїй нозі...

— Я передзвоню?

— Чекатиму.

Як чудово повернутися до життя. Як добре жити. Яке щастя.