Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

Кларк уважно слухав мене, час від часу розганяючи рукою тютюновий дим. Потім сказав:

— З соціалістичної Болгарії втекла людина не зовсім проста — педагог, інтелектуал. Не забувайте, що для нас особливу цінність становлять атаки на комунізм зліва. Така критика зараз найдорожчий товар!

— Маєте рацію.

— Так, випадок з Великовим має ще одну сторону, — наче оракул, говорив Кларк, весь огорнутий димом з своєї люльки. — Комуністи засилають до нас своїх агентів, пане Тодоринов!

Ці слова, а найбільше тон були зовсім не властиві Кларкові. Наче я знаю про цих агентів і своїм мовчанням прикриваю їх. Американський полковник справді підозрює присутність чужого агента біля себе й лютує, що не може викрити його. А може, вже щось збагнув?

Він мав усі підстави підозрювати тільки когось з болгар. Адже недавно в болгарських газетах з'явилося повідомлення про субсидії, яке одержувало від Центрального розвідувального управління товариство міжнародних культурних зв'язків «Схід — Захід», що працює на території трьох держав.

Одночасно опозиційна аренська газета повідомила, що кореспондентське бюро радіостанції «Вільна Європа» фінансує одну студентську організацію, яка вважається непримиренним ворогом комунізму. Готувалася міжнародна конференція, на якій делегація товариства «Схід — Захід» мала критично говорити про соціалістичні країни, і в нас правильно оцінили, який резонанс матиме розголошення того, що товариство фінансується американською розвідкою.

Хоча повідомлення було вміщено в дорожніх нотатках одного болгарського журналіста, ні для кого не було секретом, що такі дані одержуються з інших джерел, і джерело це слід було шукати серед найближчих людей Кларка. І що найважливіше в цьому випадку — саме серед болгар.

Одним із найближчих болгар був я.

Сумніви могли впасти на мене також з іншої причини — усе це сталося після мого прибуття до Арени.

Підозріння не були для мене новиною. Але ніколи досі вони не були так надзвичайно спрямовані саме проти мене. Тепер усе залежатиме від того, як я триматимусь і як реагуватиму на можливі перевірки, пастки, провокації та інші дії такого ж плану.

І ось той, кого підозрюють у роботі на соціалістичну державу, висуває свою кандидатуру на посаду керівника однієї з найсекретніших служб полковника Кларка, куди звичайно призначають тільки чистокровних американців.

Отже, лють Кларка може й була до місця — хоч який стриманий, він, однак, звертав своє роздратування на того, хто після необхідних перевірок, можливо, дістане належну кару. Розвідник із сталевими нервами й залізною маскою втратив рівновагу. Якщо він і протягом останніх двох місяців не ввійшов у норму, не оговтався після отого нездужання, то можу тільки уявити, яким диким тигром він був у ті дні на своїй віллі.

Після повідомлення в болгарській газеті він спішно виїхав до Нью-Йорка. Нічого й говорити, що там його зустріли без овацій. За кожен провал б'ють по кишені. Допустив помилку — плати штраф. Суми сягають чотиризначних цифр.

Я залишаю Кларка сидіти в кріслі, огорнутого хмарами тютюнового диму. Добре його знав і розумів, що він нічого не робитиме без достатніх підстав. Ясно — ці розмови є початком психологічної підготовки до серйозної операції — найімовірніше, до виправдання політичної або навіть фізичної ліквідації справжніх чи уявних комуністичних агентів.

Чи потраплю і я у цей список? А може, записаний у ньому під першим номером?..

Мені закортіло залишити бюро й повештатись вулицями міста. Щоб пізніше спокійно зосередитись і вирішити, чи небезпека справді нависла наді мною. Але навряд чи доцільно тікати звідси, де можна помітити чи почути якусь важливу дрібницю.

Я повернувся до свого кабінету й сів не за письмовий стіл, а в крісло перед журнальним столиком. Розгорнув бюлетень «Франс прес», аби вдати — коли хтось увійде, — що зайнятий важливими справами. Але не зміг прочитати й двох рядків і покинув його.

Найперше спливла думка: «Треба тікати! Треба тікати!» Але бачив й інший аспект ранкового випадку. Ясно, що не болгарська розвідка зазіхнула на життя Великова. Також немає сумніву, що його висловлювання ллють воду на мли І американців, і саме через те вони зчинили такий галас навколо нього.

Найдефіцитнішим товаром є критика соціалізму зліва!

Яку ще іншу розвідку міг би зацікавити цей випадок? А коли так, то замах готувавсь не на нього, а на мене. Однак і тут є дещо непоясниме. Коли б хотіли ліквідувати мене, це могло б статися негайно. Очевидно, вирішили поки що просто налякати, щоб подивитися, як я реагуватиму, — може, злякавшись за свою шкуру, промовчу і цим підтверджу припущення, що працюю на болгарську розвідку.

Спало мені на думку обійти заклади, в яких збираються болгари.

Вже посутеніло, і на головній торговій вулиці позаймали позиції дівчата, запитливим поглядом супроводжуючи кожного чоловіка, особливо коли він був сам і явно нудьгував. І я теж діставав не тільки мовчазні, а й словесні запрошення. Відповідав чемно й обіцяв, що іншим разом неодмінно скуштую їхніх дещо прив'ялих жіночих принад.

Зупинився біля кафе бая Кольо. Там сиділо троє болгар, які мене не цікавили, і я пішов далі. За десять хвилин увійшов до одного грека. Тут іноді бував той, якого я начебто бачив за кермом «фіата». Але його не було, і я, купивши сигарет, вийшов. Не знайшов його і в третьому кафе, де спитав сигарети такого сорту, якого тут зроду не продавали.

Що докладніше пригадував ранковий випадок, то більше переконувався, що не помилився, — шофер з пишними вусами був одним з найвідданіших американцям агентів, колишнім болгарським поліцейським начальником.

А коли це так, то чому його