Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Оскільки від моєї мрії про Венецію зосталося лиш те, що якось пов’язувалося з Альбертиною і тепер могло чимось скрасити її перебування в моєму домі, я заговорив із нею про сукню від Фортюні, мовляв, цими днями треба буде піти її замовити. Воднораз я думав над тим, чим би ще її врадувати і розважити. Мені хотілося б зробити їй сюрприз і подарувати, якби пощастило розшукати, старовинні французькі вироби зі срібла. Кажу, «якби пощастило», бо коли в нас з’явився намір завести яхту, намір нереальний, на думку Альбертини, — та й мені так здавалося щоразу, як Альбертина уявлялася доброчесною, а життя з нею геть руїнницьким, що унеможливлювало шлюб, — ми вже зверталися в цій справі, хоча моїй пасії не вірилося, що я куплю щось зі срібла, за порадою до Ельстіра…

Цього ж таки дня я дізнався про смерть, яка завдала мені великого жалю, смерть Берґотга. Читач знає, що хворів він довго. Звичайно, не тією хворобою, яку він мав спочатку і яка була натуральна. Природа, здається, насилає на людей досить короткі хвороби. Проте медицина опанувала мистецтво їх продовжувати. Ліки, ремісія, яку вони приносять, погане самопочуття, викликане перервою в їхньому заживанні, створюють фальшиву хворобу, яку звичка пацієнта, зрештою, утверджує, стилізує: так діти, вилікувані від коклюшу, довго ще бухикають. Потім ліки діють щораз менше, їхні дози збільшують, і вони зовсім перестають допомагати, а через довге нездужання навіть шкодять. Природа не передбачає їхньої тривалої дії. Це велике диво, що медицина, майже нарівні з природою, може змусити хворого лежати в постелі й під загрозою смерти заживати ліків. Штучно прищеплена, хвороба пускає коріння, стає хворобою вторинною, але справжньою, з тією єдиною ріжницею, що натуральні недуги минають, а хвороби, створені медициною, ніколи, бо вона не знає секрету зцілення.

Уже кілька років Берґотт не виходив із дому. Зрештою він ніколи не любив світу, точніше, любив його лишень якусь часину, аби виказати до нього, як і до всього іншого, погорду; а гордувати він звик по-своєму — не тому що світ йому неприступний, а тому що світ уже здобутий. Жив він так скромно, що ніхто не здогадувався, який він тяжко багатий; і якби це випливло наяв, його помилково обізвали б скнарою, хоч насправді не було щедрішої за нього людини. Особливо він був щедрий із жінками, точніше сказати — з дівчатками, які соромилися стільки діставати за такі дрібниці. Він виправдувався перед собою тим, що йому найкраще пишеться в атмосфері закоханосте. Закоханість — це надто сильно сказано; насолода, ледь поколюючи тіло, допомагає письменникові творити, бо перекреслює інші втіхи, наприклад світські, приємні для всіх. І навіть якщо закоханість приносить розчарування, вона бодай розворушує — уже самими своїми наслідками — поверхню душі, без якої душі загрожує застій. Бажання для письменника корисне; по-перше, воно віддаляє його від інших людей і від пристосування до них, а по-друге — повертає трохи справносте інтелектуальній машині, яка з літами починає ржавіти. Людина не стає щасливою, але вона аналізує причини, які перешкоджають її щастю і які залишилися б для неї невидимі без цих різких проривів, які вона завдячує розчаруванню. Марення нездійсненні, ми це знаємо; якби не бажання, ми їх, мабуть, не снували б, а снувати їх треба хоча б на те, аби бачити їхню руїну й аби ця руїна була нам за науку. Тож Берґотт сказав собі так: «Я витрачаюся на дівчаток більше, ніж багатирі-мультимільйонери, але взяті від них утіхи чи розчарування дають мені змогу написати книжку, за яку я дістаю гроші». З економічного погляду це міркування безглузде, але Берґоттові, звісно, подобалося обертати золото в пестощі, а пестощі в золото. Ми бачили в момент смерти моєї бабусі, що втомлена старість любить спочив. Тим часом товариство живе тільки розмовою. Вона ідіотична, але має владу «нейтралізувати» жінок, які стають лише питанням і відповіддю. Поза «світом» жінки знову робляться тим, що діє так заспокійливо на змученого старця: предметом споглядання.

У кожному разі, тепер усе це вже не мало значення. Я згадав, що Берґотт не виходив більше з дому, а коли вставав на годину з ліжка, то був затушкований шалями, пледами, всім тим, чим окриваються, виходячи на мороз чи сідаючи до вагона. Він виправдувався перед нечисленними друзями, яких пускав до себе, і, показуючи шотландки й накидки, казав весело: «Що ви хочете, мій голубе, Анаксаґор[42] мовив: «Життя — це подорож». Отак він помалу й холонув, ніби мала планета, провісницький образ останніх днів великої — Землі, коли з неї поступово зникне тепло, а з ним і життя. Тоді закінчиться змертвихвстання, бо хоч як би далеко сягало сяйво людських діянь у прийдешніх поколіннях, усе-таки треба, аби були люди! Якщо деякі породи тварин ще опиратимуться лютому холодові, коли людей уже не буде, то Берґоттова слава (припустимо, вона доживе до тої пори) нараз ізгасне навік. Останні звірята його не читатимуть, бо навряд щоб, на взір апостолів, на Зелені Свята, вони зуміли зрозуміти язики різних народів, не опанувавши їх.

За кілька місяців перед смертю на Берґотта нападали нічниці, найгірше ж було те, що вві сні його мучили кошмари, одбиваючи охоту по пробудженні намагатися заснути знов. Довгий час він любив сни, навіть снища, бо завдяки їм, завдяки їхьому контрастові з реальністю яви, у нас виникає, після пробудження, виразне відчуття, що ми спали. Але нічні Берготтові змори були інші. Раніше, говорячи про змори, він розумів під цим щось прикре, що діялося в його мозку. Тепер воно приходило до нього ніби зовні; він чув чиюсь руку, озброєну мокрою ганчіркою; з допомогою тієї ганчірки, проводячи нею по його обличчю, зла жінка силкувалася його збудити; а ще він чув нестерпний свербіж у паху і лють оскаженілого візника (Берґотт, бач, шепнув уві сні, що його погано везуть), який кидався на нього, гризучи йому пальці, пиляючи їх зубами. Нарешті, щойно морок його сну достатньо згусне, природа влаштовувала йому щось подібне до «репетиції без костюмів», репетиції апоплексичного удару, який мав його