Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

— Доброго ранку, товаришу лейтенант, — привітався, здивовано дивлячись на мене.

Ах, Драчук, наш бойовий старшина, гроза хуліганів і п'яниць! Як це я відразу його не впізнав?

— Доброго ранку. На службу збираєтесь?

— Так точно, — багатозначно зиркнув на жінку, і та, поправляючи розкудлане волосся, присіла за кущем рвати смородину. — Ви вибачте.

— Пусте, в мене на лобі не написано… Ідіть, Драчук, — боявся, що, розмовляючи з ним, проґавлю повернення Мошняк.

Після того мене ніхто не чіпав, хоч ловив на собі допитливі погляди. Перед сьомою годиною перехожих побільшало — поспішали до робочого поїзда. Я міг не бовваніти самотнім деревом у полі, а походжати вулицею, але тоді довелося б щоразу озиратись на подвір'я Мошняк. А на розі — найкраще місце для спостереження: звідки б не з'явився об'єкт, усе одно потрапляв у поле зору. Отож терпів і погляди, і вранішній легіт. Найдужче турбувало те, що з якихось причин Мошняк раптом не навідається до хати. І що в такому випадку зробити? Родичів, я пам'ятав, у неї не було. А знайомі? В кого їх нема.

Згадав, що сьогодні мати їхала до Вінниці на обласну нараду вчителів. Напевне, коли повернуся, її вже не застану. Хвилюватиметься, що не побачила мене, бо зник із дому тихцем, навіть не залишив записки. Погано, чорт побери. Втішав себе, що Балюк розрадить її.

О пів на восьму вулиця зовсім ожила: з подвір'я виходили матері й бабусі з дітьми, ведучи їх у садок, поспішали на роботу чоловіки. Он і Драчук пішов, глипнувши в мій бік. Не запитав, чого мене сюди занесло.

Знав службу. Почне тепер пильніше придивлятись до мешканців Садової.

Хвилин через десять за спиною загупали кроки, і мене поминула висока жінка з кошиком, у червоній кофті, закутана в білу з квітками хустку. Своєю прямою поставою вона нагадувала Мошняк. Але одягнена звичайно, як більшість жінок. І все ж для певності я покликав її:

— Соломіє Остапівно!

Зупинилась. Вона! Лице змарніле, в очах тривога.

— Ах, це ви…

Я пішов із нею.

— Куди ви запропастились?

— Ночувала у знайомої. Якийсь дідько налякав мене вночі, і тепер боюся, — поскаржилась.

— Коли налякав?

— На другий день після вашого приходу.

На другий день… Тобто коли в мене викрали образок. Ні, не випадковий збіг. Злочинець здогадався, де його загубив. У мене замлоїло в грудях від усвідомлення, що той «спритник», як називав невикритого вбивцю Великошич, вільно ходив по землі і жив у нашому місті. Він ввижався мені примарою, що слідувала за мною по п'ятах.

Мошняк взялася за клямку хвіртки й очікувально дивилась на мене. Очевидно, думала, що ми з стрілись випадково і мій шлях лежав далі.

— Я до вас, Соломіє Остапівно.

Вона кивнула, але не відмикала дверей, а рушила навколо будинку.

— Погляну, чи не відчинив хто віконниці, — пояснила.

— А як вас налякали? — поцікавився.

— Сплю і чую крізь сон, як щось скрегоче і рипить. Прокинулась, слухаю — знадвору, під оцим вікном хтось топчеться і чимось намагається відірвати замка. Я вся захолола. Хочу крикнути, а тільки хриплю.

Я уважно оглядав скобу і замок на віконниці.

— Сповзла з ліжка, ввімкнула світло в кімнаті, потім у другій, на кухні… І воно перестало скреготати.

Біля скоби на фарбованій дошці дві свіжі вм'ятини, очевидні сліди лапи, якою витягають цвяхи.

Так, Мошняк казала правду. Злочинець почав діяти. І коли б не віконниця… Мене аж зморозило.

— Чому не заявили в міліцію?

— А що, треба було?

— У кого ви ночуєте?

— В Поліни Іванової.

— Де вона живе?

— На вулиці Матросова, тридцять три.

Ми ввійшли до темної кімнати. В щілину між віконницями крізь штору сіялось тьмяне проміння. Господарка ввімкнула світло. Чорні меблі справляли похмуре враження і незатишок. На стінах — жодної картини чи фотографії. Мабуть, фото з тієї жінки знаходилось у відпочивальні. Мошняк, не розкутуючись і не скидаючи кофти, ніби не збира лася залишатися в хаті, сіла на тахту.

— Скажіть, Соломіє Остапівно, у вас не було фамільних коштовностей?

— Коштовності? Звідки? Ми ж з бідних селян.

— А яке ваше дівоче прізвище?

— Нестеровська. А що? — відповіла байдуже, розглядаючи свої нігті.

Нестеровська… Знайомим видалося це прізвище.

— Я вибачаюсь, коли померла ваша мати?

— Ще молодою.

— А ким вам доводиться ця жінка? — показав їй фото.

На довгочолому обличчі Копійочки здивування розгубленість.

— Во… вона у вас? Але ж я…

— Нестеровська…

— Ким, Соломіє Остапівно?

— Моя мати.

У справі Мошняка! Авжеж. Нестеровський — поміщик, у якого наймитував Мошняк. Соломія — дочки поміщика. О-хо-хо!..

— На фото вона значно старша, років сімдесят. І не схожа на селянку. Щось ви плутаєте, Соломіє Остапівно.

Копійочка у відчаї зчепила пальці.

— Навіщо все це вам? — запитала слізно. — Навіщо ворушити минуле? Я вже стара жінка… І в мене нічого не залишилося. Все забрали в комуну комнезами.

— А кульчики?

— Кульчики? — злякано зиркнула. — Їх украли злодії в двадцять першому році.

— Злодії? — перепитав насмішкувато.

— Вони прийшли вночі…

— А які ж кульчики на фото? І в якому році померла ваша мати? Чи, даруйте, вона воскресла?

Копійочка похилилась на спинку тахти й заплющилась. Хустка сповзла з її голови, явивши чорне, посічене сивиною волосся.

— Принесіть… мені… води… — попросила знеможено.

Я вибіг на кухню. Мошняк жадібно припала до склянки.

— Соломіє Остапівно, прошу вас нічого