Читати книгу - "Голодна весна, Іван Іванович Кірій"

Я вийшов за село й зупинився вражений. По обидва боки дороги, що вела далеко в поле, стояло високе н густе жито.

– Здрастуй, житечко! – привітався я до нього. – Як же ти швидко виросло!

Я давно не виходив у поле й справді був щиро здивований зростом жита. Ніби вчора воно досягало чверті від землі, а тепер піднялося майже врівень зі мною й колосилося.

Жито, стомлене денною спекою та гарячим вітром, що від самого ранку колихав його й надвечір улігся десь у затишку відпочити, не відповіло на моє привітання, і я не розсердився на нього за це, бо воно, звісно, не вміло говорити. Але мені самому хотілося поговорити з ним, поділитися своїм горем і радістю водночас, бо був я тоді один-однісінький, а в такі хвилини, коли тобі нікому сказати слова, ой, як важко.

І я далі не вголос, а подумки продовжив свою розмову з житом:

«Я радий за тебе, житечко. Що ростеш так швидко, дозрієш скоро, зерном станеш. Та сумніваюсь, що намелють з тебе муки й напечуть хліба, що людей нагодуєш, котрі, ой, як скучили за ним. Може, скосять тебе, житечко, змолотять і відвезуть зерно твоє невідомо куди, а люди знову залишаться голодні. І ще сумно мені, що не побачить більше тебе, житечко, Галька, моя сусідка і добрий друг, не візьме у руки скибки запашного хліба з тебе. Бо немає Гальки. її саму з'їли голодні люди. Страшно і сумно, правда, житечку? І горе велике!

Та за горем і сумом приходять до нас і радості. Ось і у мене за горем радість прийшла. Слідом. Прислав нам, нарешті, батько листа, якого ми з матір'ю так довго й нетерпляче ждали. Як і обіцяв, приніс його мені додому листоноша дядько Пантелій.

– На, – подав тоненького конверта сухою, жилавою рукою, яка чомусь у нього тремтіла. – Я ж казав тобі – принесу, ось і маєш.

Тільки тому, що посоромився, я не кинувся цілувати дядька Пантелія. Але подякував від душі, щиро. І одразу, як тільки він вийшов з хати, прочитав листа.

Батько написав, що в дорозі захворів, і в Маріуполі його одразу ж поклали в лікарню. Тому й мовчав довго, щоб не засмучувати нас. Тепер усе гаразд, почуває себе добре, влаштувався працювати на судоремонтний завод, у ковальський цех, і кличе нас негайно їхати до нього.

Ось і радію я, житечку, з цього. Що будемо разом з батьком, що скінчаться, може, скоро наші голодні муки. Бідна мати вже ледве ходить на ті проклятущі буряки, висохла вся, а я, не бачачи себе, відчуваю, що якби не шкіра – давно розсипались би мої бідні кісточки. Крім голоду, з мене щодня витрушувала останні сили малярія. Гаразд, що вже дозрівають шовковиці і я хоч трохи поповнюю їх цими солодкими ягодами.

Добре діло радість, житечку, та погано, коли немає з ким нею поділитися. Як ось і в мене. Були б Грицько, Галька – побіг би до них. А так – прочитав листа сам, і похвалитися нікому. Правда, збігав до баби – немає Дома. Ждав-ждав і не діждався. Пішла, мабуть, до когось на інший куток. Побрів на вигін – і там ні душі. Ні біля крамниці, ні біля школи. От і ділися радістю, коли ні з ким. Опустіло, осиротіло село.

І вирішив я піти в поле, зустріти матір. Уже вечоріє, скоро полільниці вертатимуть із буряків і вона з ними! З матір'ю й поділюся своєю радістю, її саму порадую.

Вийшов дорогою за село, житечку, і побачив тебе. Високе, густе, стеблисте. Отож, здрастуй ще раз! Рости швидше і дозрівай на радість людям. Низький тобі уклін. А я піду далі. Назустріч вечорові та мамі».

М'яко йти польовою дорогою. І обочиною, по траві, м'якоті серединою – по ще теплому піску.

Я іду по піску, шльопаю босими ногами. Шльоп-шльоп. За мною злегка здіймається сіра курява і одразу ж осідає на дорогу. Бо в полі ні подиху вітерцю. Свіже, переповнене запахом зеленого жита повітря аж розпирає груди, паморочить голову. У чистому небі доспівує свою довгу пісню жайворон, а десь недалеко уже пробує свій голос перепел. Мила, невеличка пташка. З вечора до ранку буде підпадьомкати, кликати когось: спать падьом, спать падьом…

Як тільки гарно, як любо жити на білому світі! Милуватися такою красою, слухати такі чарівні пташині пісні, дихати таким запашним польовим повітрям. Якби… не допікав, не мучив голод. Я вже, здається, давно забув, який на смак свіжий житній хліб, які борщ із свіжої капусти, гречана чи пшоняна каша. Мені здавалося, що я ніколи нічого не їв, крім макухи, кропиви з лободою, рогози, цвіту акації та шовковиць, від чого у мене вже давно болить живіт, паморочиться голова і ледве тримається трохи сили, аби ще ходити й говорити. Щось іще тримало мене. Але що – я не знав. Якась, мабуть, невідома внутрішня сила. Хоч звідки їй узятись од тієї зелені, яку я щодня споживав! Хіба що від того пійла, якого мені щовечора приносила мати з поля у пляшці, заткнутій кукурудзяним качаном?

Смішно подумати! Таке пійло (згіркла кукурудзяна мука зварена у воді) давали їм в обіди на буряках. По півлітровому черпаку на полільницю. Тож мати випивала половину сама, а половину, у пляшці приносила мені. Так робили всі жінки, котрі мали дітей. І недарма падали на ходу, повертаючись із поля.

Бідна, бідна моя матуся. І як у ній, ще трималася та сила? Адже вона на відміну од мене ходила в поле і полола цілісінький день на сонці, у спеку.

Шелестить від ходьби у мене в пазусі лист від батька, зігріває своїм теплом, радує серце. І радісно мені, і водночас сум огортає душу. Ой, як же багато суму відміряла для мене доля у ті чорні весняні дні!

Іду, згадую, перебираю в пам'яті все пережите, і раптом переді мною немов з-під землі вийшов із жита дядько Петро Басанський, бригадир, тримаючи за повід вуздечки свою худоребру кобилу.

– Ой! – вигукнув я, бо це було таки несподівано.

– Чого злякався? – зупинився дядько. І далі пояснив мені: – Я тут кобилу попас, у долині, бо геть пристала. А ти це куди? – звів на мене втомлені очі.

Я спершу розгубився, не знав, що відповісти. Проте хутко оговтався.

– До матері йду, на буряки.

Дядько Петро знову здивувався:

– А це ж чого? Яка потреба?

«Казати чи не казати?» – забилася