Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

2. Життя виникло приблизно на одній планеті на галактику (в нашій галактиці пощастило Землі).

3. Походження життя є достатньо ймовірною подією, що зазвичай стається приблизно раз на сонячну систему (в нашій сонячній системі пощастило Землі).

Ці три твердження відображають три знакові погляди на унікальність життя. Фактична унікальність життя, мабуть, лежить десь між крайніми випадками, представленими першим і третім твердженнями. Чому я так кажу? Зокрема, чому ми маємо виключати четверту можливість — що походження життя є значно імовірнішою подією, ніж допускає третє твердження? Це не надто переконливий аргумент, але все ж він чогось та вартий. Якби походження життя було значно імовірнішою подією, ніж допускається числом сонячної системи, ми мали б уже очікувати зіткнутися з позаземним життям, якщо не віч-на-віч (будь-якими шляхами), то хоча б по радіо.

Часто говорять, що спроби хіміків відтворити спонтанний процес зародження життя в лабораторії провалились. Цей факт використовується як свідчення проти теорій, які ці хіміки намагаються перевірити. Але насправді можна стверджувати, що нас мало би стурбувати, якби їм вдалося завиграшки спонтанно отримати життя в пробірці. А все тому, що ці експерименти тривають упродовж років, а не тисяч мільйонів років і що до цих експериментів залучені лише окремі вчені, а не тисячі мільйонів хіміків. Якби спонтанне зародження життя виявилося достатньо ймовірною подією, щоб статися впродовж кількох людських десятиліть, коли хіміки проводили свої експерименти, то життя мало би виникнути багато разів на Землі й багато разів на планетах у радіодіапазоні Землі. Ясна річ, усе це порушує важливі питання про те, чи вдалося б хімікам відтворити умови ранньої Землі, але навіть у цьому випадку, беручи до уваги факт, що ми не можемо відповісти на ці запитання, аргумент вартий розгляду.

Якби походження життя було ймовірною подією за звичайними людськими мірками, то значна кількість планет у нашому радіодіапазоні виробили б радіотехнологію достатньо давно (беручи до уваги, що радіохвилі рухаються зі швидкістю близько 300 тисяч кілометрів на секунду), аби ми прийняли хоча б одну передачу за ті десятиліття, впродовж яких маємо для цього відповідне обладнання. Якщо припустити, що вони мають технології радіозв’язку не довше за нас, то у межах радіодіапазону налічується приблизно 50 зірок. Але 50 років — це лише швидкоплинна мить, і було б великим збігом, якби інша цивілізація виявилася настільки близькою до нас за рівнем розвитку. Якщо ми введемо в наші розрахунки ті цивілізації, що мали технології радіозв’язку тисячу років тому, то в межах радіодіапазону налічуватиметься близько мільйона зірок (разом із казна-скількома планетами, що обертаються навколо кожної з них). Якщо ж ми врахуємо ті, технології радіозв’язку яких налічують уже 100 тисяч років, то в межах радіодіапазону опиниться ціла трильйонзіркова галактика. Звісно, сигнали добряче ослаб­лялися б під час передавання на такі величезні відстані.

Отже, ми прийшли до парадоксу. Якщо теорія походження життя є достатньо «правдоподібною», щоб задовольнити наше суб’єктивне судження про правдоподібність, то вона є надто «правдоподібною», щоб пояснювати брак життя у Всесвіті, який ми спостерігаємо. Згідно з цим аргументом, теорія, яку ми шукаємо, має бути такою, що видається неправдоподібною нашій обмеженій, прив’язаній до Землі та десятиліть уяві. Якщо розглядати їх у такому світлі, то обидві теорії (Кейрнса-Сміта і «первісного бульйону») здаються щонайменше ризикованими з погляду надмірної правдоподібності! Сказавши все це, я мушу зізнатися, що через велику непевність у розрахунках, якби якийсь хімік усе ж досягнув успіху в створенні спонтанного життя, я б не дуже збентежився!

Ми все ще не знаємо точно, як на Землі розпочався природний відбір. Цей розділ мав скромну мету пояснити лише можливий спосіб, у який це мало б статися. Нинішню відсутність чітко прийнятого пояснення походження життя, безумовно, не слід сприймати як камінь спотикання для всього дарвінівського світогляду, як це час від часу (можливо, через бажання видати бажане за дійсне) робиться. Попередні розділи вже прибрали інші уявні камені спотикання, а наступний прибере ще один — думку, що природний відбір здатен лише знищувати, але геть не створювати.

Розділ 7. Конструктивна еволюція

Люди іноді вважають, що природний відбір є виключно негативною силою, здатною лише викорінювати різні дивацтва й невдачі, але неспроможною створити щось складне, гарне й ефективно задумане. Чи ж він не просто віднімає від того, що вже є, і чи не повинен по-справжньому творчий процес щось іще й додавати? Певною мірою відповісти на це запитання можна, взявши за приклад мармурову статую. До брили мармуру нічого не додається. Скульптор лише віднімає, але попри це в результаті його дій виникає гарна статуя. Однак ця метафора може збивати з пантелику, бо деякі люди одразу ж хапаються за її неправильну частину — факт, що скульптор є свідомим творцем, випускаючи з уваги важливий момент — той факт, що скульптор діє шляхом віднімання, а не додавання. Щоправда, навіть на цю частину метафори не слід надто вже покладатися. Природний відбір спроможний лише віднімати, але мутація здатна додавати. Існують способи, якими мутація та природний відбір разом здатні привести через довгий період геологічного часу до створення чогось складного, що має більше спільного з додаванням, аніж із відніманням. Таке творення може здійснюватися двома основними способами. Перший із них —спосіб «коадаптованих генотипів», а другий називається «гонитвою озброєнь». На перший погляд ці два способи доволі суттєво відрізняються один від одного, але обидва можна віднести до рубрик «Коеволюція» та «Гени як навколишнє середовище один одного».

Спочатку розглянемо ідею «коадаптованих генотипів». Ген має конкретний вплив, який він здійснює лише завдяки вже наявній структурі, над якою можна попрацювати. Ген не може впливати на схему з’єднань мозку, якщо не існує ніякого мозку зі схемою з’єднань. Його й не буде, якщо немає повноцінного ембріона, що розвивається. А повноцінного ембріона, що розвивається, не буде без цілої програми хімічних і клітинних подій, що відбуваються під впливом дуже багатьох інших генів і дуже багатьох інших, негенетичних, причинно-наслідкових впливів. Конкретні ефекти, які справляють гени, не є характерними властивостями цих генів. Вони є властивостями ембріологічних процесів, що вже існують, деталі яких можуть змінюватися генами, що діють у конкретних місцях і в конкретні моменти часу протягом ембріонального розвитку. Цю ідею я вже ілюстрував в елементарній формі — як розвиток комп’ютерних біоморфів.

У певному сенсі весь процес ембріонального розвитку можна розглядати як діяльність спільного підприємства, якою солідарно керують тисячі генів. Створення ембріонів є результатом співпраці всіх робочих генів організму, що розвивається. А тепер на сцені з’являється ключ до розуміння того, як виникає така співпраця. У процесі природного відбору гени завжди відбираються на основі їхньої здатності чудово почуватися в тому середовищі, в якому вони опиняються. Ми часто уявляємо собі це середовище як зовнішній світ — світ хижаків та кліматичних умов. Однак з погляду кожного гена, мабуть, найважливішою частиною його навколишнього середовища є всі інші гени, з якими він стикається. А де ж ген «стикається» з іншими генами? Здебільшого в клітинах послідовної низки тіл індивідів, усередині яких він опиняється. Кожен ген відбирається з огляду на його здатність до успішної співпраці з популяцією інших генів, які він імовірно зустріне всередині цих тіл.

Справжня популяція генів, які складають робоче навколишнє середовище