Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

Вона відкидає віко труни.

— Ой!

— Чого ти? — Мар’ян заспокійливо кладе їй руку на плече. — Тут лише прах. Гадаю, ми всі надивимося такого під зав’язку.

— Одного не розумію: як оце старе поховання досі ніхто не надибав? — Орест старанно оглядає позеленілі таблички. — Це ж така знахідка! Такий матеріал для досліджень — ці поховання починаються з часів Арпада.

— Не-мертві вміють берегти свої таємниці, — Наталка спиняється біля однієї труни. — Я гадаю, ці сходи відкрились не так давно — років двадцять тому, одночасно з подіями в «Шовковій косиці». А до того тут була просто стара каплиця, сходи було замуровано. От ніхто й не знайшов склепу.

Вони йдуть углиб, відкриваючи віка домовин. Скрізь одне й те саме: тлін і прах. Клапті одягу, колись, мабуть, дуже ошатного, прикраси, волосся. Чоловіки й жінки. Дитячі тіла перетворились на порох, і всі раді цьому. Мертві діти — то найбільша несправедливість. Такого краще не бачити.

— А ми можемо щось взяти собі? — Віка тримає в руках коштовний браслет.

— Тільки з тих поховань, де тіло розклалось, — Наталка кладе в кишеньку ланцюжок із прикрасою. — Від не-мертвих нічого брати не можна.

— Я знайшла щось дивне, — Аліна освітлює вміст однієї труни. — Йдіть швидше сюди.

Вони поволі підходять до того місця, де стоїть Аліна. Вона якраз зняла віко з невеликої труни, оббитої колись синьою парчею. Тепер тканина зотліла, але дошки ще міцні.

— Довелось підважити віко. — Аліна показує сталевий стрижень. — Взяла цю штуку в комірчині. Ось, гляньте, тут все так і було. Я відкинула віко, а вона так і лежить.

Світло вихопило з темряви скелет. Це була жінка. Хвиля блискучого білявого волосся, коштовні прикраси і тканина одягу в золотавому гаптуванні. От тільки голову, вочевидь, було відтято і покладено обличчям до дна труни. А у грудях, там, де серце, стримить кілок, ретельно обпиляний врівень з одягом.

Аліна кінцем сталевого прута перекинула голову. На них видивлявся череп. Та щось у тому черепі було не так.

— Гляньте, які ікла! — Орест із жахом дивиться на товаришів. — Я не розумію… Що це?

— Я поясню, — Наталка бере Ореста за руку. — Не треба лякатися. Ця жінка, напевно, померла від нападу упиря, і ті, хто ховав її, це знали. Тому, аби врятувати хоча б душу дорогої людини, вони відділили голову від тіла, а серце проткнули. А для певності поховали її ось у такій позі. Як бачите, подіяло. Не-мертвого було вбито ще до того, як він прокинувся для свого нечестивого життя. Як бачите, її ікла не такі великі, як у тих, що приходили до нас вночі.

— Жах якийсь. Але гляньте на дату!

— Злата, княгиня Петефі. Похована 1356 року. Їй не було й двадцяти, от бідолашна! — Аліна хлюпнула у труну мінералки і поставила на місце віко. — Так, для певності. Ой, я збожеволію від усього цього!

— З усіх нас ти найменше схильна до божевілля.

— Дякую, Оресте. Ну що, далі плюндруємо чи досить?

— Ми тільки почали. Гадаю, тепер нам таке траплятиметься часто, — Наталка кладе на віко труни нещасної Злати уламок шипшинової гілки. — Це теж для певності. Я гадаю, саме в цей час, у чотирнадцятому столітті, починаються події в замку Золтана. Так що пильнуйте.

Вони йдуть далі. Темрява змикається за ними, а сморід густішає. Ось і ще одне поховання з відділеною головою, потім — ще кілька. А потім почався жах. Усі померлі були з відрубаними головами.

— Здається, в них почалася масова істерія, — Мар’ян закриває віко. — Ось цьому хлопцеві така процедура була ні до чого, але він її не уникнув.

— Та іншим це пішло на користь, — Ліка з жалем дивиться на прикраси, та брати їх не наважується. — Таке враження, що всі вони померли від того, що їх спожив не-мертвий.

— Так і є, — Наталка втомлена і бліда. — Причина смерті всіх цих людей очевидна. Я гадаю, що впродовж тривалого часу тут ховали тільки тих, хто став жертвою не-мертвих.

Аліна мовчить. Вона думає про те, що ніхто з них вже не зможе повернутися до нормального життя — ніколи. Вона тепер розуміє, чому старі ветерани війни намагаються триматися разом. Бо тільки вони можуть зрозуміти одне одного. Як і хлопці-«афганці», що поверталися колись із війни в нормальне життя, не могли зрозуміти, як це може бути: от наче щойно смерть, постріли, жах — і все насправді, а тут — ходять собі, сперечаються про якісь дурниці і не знають, що там десь гуляє смерть і гинуть люди. А від них вимагали стати обивателями, стояти в чергах, дивитися футбол і мовчати про пережите. І вони, ті, хто вцілів, збиралися разом, аби знову відчути свою нормальність. І забути про те відчуження, що назавжди оселилося в їхніх душах.

«Тепер і ми будемо отак, — Аліна сердито прикушує губу. — Ми, якщо вціліємо, навіть розповісти нікому не зможемо. Навіть натякнути. Мало того, що нам ніхто не повірить, так нас, як колись Наталку, ще й впакують до божевільні. Як ми будемо жити потім, після всього? Жити з цими спогадами?»

Аліна підважує віко невеличкої труни. Воно прикрашене вирізьбленими квітами і листям, дерево вкрите чимось, що нагадує лак. Усе чудово збереглося. Аліна трохи пошкодувала ламати, тому знайшла замок і збила його. Повільно підняла віко й відсахнулася.

У труні лежить дівчинка років п’ятнадцяти. Шкіра її бліда і холодна, очі заплющені, каштанове волосся розсипалося по зотлілій подушці. Вона вдягнена в білу прозору сукню з золотим паском і гаптуванням, над чолом — діадема. Вона здається такою беззахисною і ніжною. Та Аліна бачить: пальці дівчинки довгі, на них — міцні пазурі, під якими