Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

— Вірно чули. Я, власне, тому і тут. Час йде, робота стоїть. Я можу забрати Лію Олександрівну? Спасибі, — одразу сказав він, не чекаючи відповіді.

Я піднялася з крісла і, сказавши тихе «до побачення», швидко покинула кабінет і поспішила до себе. Моє тіло бив дрож, мені хотілося піти звідси, щоб більше ніколи не бачити цієї неприємної людини, яка брудно натякала на те, що її абсолютно не стосується. Підійшовши до вікна, я руками вперлася в підвіконня і видихнула, розуміючи, що тепер доведеться пояснювати все Даміру. Тільки варто було подумати про чоловіка, як він одразу увійшов до кабінету, причинивши за собою двері. Через кілька секунд я відчула його руки у себе на плечах і дозволила собі трохи розслабитися.

— Я не буду нічого питати, я довіряю тобі, — сказав він сухим голосом, і я зрозуміла, що він злий на Артема, а не на мене.

Різко розвернувшись, я рвучко обняла його і одразу відчула надійні руки у себе на спині.

— Спасибі.

— За що? — пом'якшивши голос, запитав він, погладжуючи мене по спині.

— За те, що віриш.

— Немає причин сумніватися. Одягайся, попрацюєш у мене в кабінеті.

— Із задоволенням, — видихнула я, і швидко чмокнув його в губи, пройшла до шафи, дістала пальто з шарфиком і почала одягатися.

— Убогий у тебе кабінет, — сказав Дамір, оглядаючи маленький простір.

— Поскаржся своєму братові, — з посмішкою на губах відповіла я, нарешті розслабившись і відпустивши ситуацію.

— Точно!

— Сьогодні зранку додзвонилася Руслані. Думала задушу її від любові.

— І? Де вона?

— Вона поїхала до себе на батьківщину.

— Куди?

— Просила не говорити.

— Чому поїхала?

— Їй треба побути на самоті, подумати, як далі жити.

— Як далі жити... Не забивати голову фігнею, повернутися й радіти життю. Її тут чекають.

— Я говорила, що вона потрібна мені...

— І не тільки тобі.

— Ти про що? — здивовано запитала я, застібаючи ґудзики на пальто.

— Кирило чекає. Він не відпустить її.

— Він уже відпустив її, вона поїхала.

— Мала, ти ж розумієш, що знайти її — справа часу.

— Даміре, дайте їй цей час.

— Готова? — ніби не слухаючи мене, запитав він, я кивнула і взяла свою сумку. — Поїхали.

Я працювала в кабінеті Даміра, який виявився повністю заскленим, і якщо жалюзі були відкриті, то всі могли спостерігати, що знаходиться в святая святих президента компанії.

Відлипнувши від екрана ноутбука, я захотіла потягнутися, але одразу зупинилася, не бажаючи привертати увагу співробітників приймальні, які снували туди-сюди явно не без інтересу. Кинувши погляд на годинник, я з подивом зрозуміла, що просиділа за роботою три години, жодного разу не відволікаючись на перерву. Очі трохи пекли, і я вирішила дати їм відпочити хоч на пару хвилин.

— Щось моя дівчинка запрацювалася, — сказав Дамір, який за цей час жодного разу мене не відволік.

— Так, цікава ідея з'явилася, — з посмішкою відповіла, і подумала, що не погано було б випити кави.

— Ти була так захоплена, що я не смів тебе відволікати.

— Спасибі. Можеш кави замовити?

— Може, перекусимо?

— Я не проти, — прислухавшись до свого організму, відповіла, погладжуючи живіт.

Дамір на мить завмер, поглядом, на моїх губах, як раптом нахилився і несподівано поцілував, рукою вхопившись за потилицю. Поцілував напористо, жадібно, ніби щось намагався довести, тільки ось, явно не мені. І я відразу зрозуміла, що він спеціально цілує мене, щоб усі чоловіки, що блукали по приймальні, знали, кому я належу.

— Ось так, — прошепотів Дамір, розірвавши поцілунок і торкнувся великим пальцем моїх губ, — тепер вони будуть знати, що ти не вільна.

— І тепер всі будуть шепотітися, що я сплю з тобою за гроші.

— Ліє, ще раз скажеш таке, отримаєш по попі.

— Вибач, але ти в цьому винен.

— Знаю! А також знаю те, що я всім бабам в компанії сказав, що з жодною спати не збираюся. А якщо таке й станеться, значить знайшов свою людину.

— А в компанії брата ти теж таке казав?

— Ти зачепилася за непотрібну фразу.

— І все ж таки?

— Мені з ними не працювати.