Читати книгу - "Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій"

Франц скривився від цієї пропозиції, але в очах його блиснула надія, як вечірнє сонце поблискує в шибках на далеких і високих поверхах.

– Але вони вважатимуть нас за штрейкбрехерів! Спробував дуже кволо він заперечити.

Андріяш Вале спалахнув.

– Хай тільки спробують! Страйк без спілки – з нього нічого не вийде. Не хочу я, щоб мене старого звільняли з роботи. Потім знову біржа, знову ходи, шукай! Ні, завтра ми підемо працювати разом!

І заспокоївшись на цій думці, Андріяш Вале став пестити обличчям голуба, що вже давно сидів у нього на плечі, реагуючи помахами крил на його попереднє: обурення й різкі рухи.

– А як Жакеліна, Франце?

IV

М’який жіночий голос виводив веселої пісеньки, до нього прилучався чоловічий тенорок і хрипко акомпанував патефончик, захлинаючись на тих місцях, де платівка була навіки стерта музичним захопленням.

«Мій любий хлопчику,

Нам весело удвох на Міссісіпі»

У вузькому дворі, що нагадував глибоку кам’яну криницю, поруч стояли мандрівні музиканти. Ще молодий музикант тримав у руках капелюха і дивився вгору, де на залізних сходах з’являлись зацікавлені мешканці робітничого будинку. Серпанковий шарф звисав на шиї гарної співачки, одкривши цілий сніп її золотого волосся. Коло ніг на землі стояв відкритий патефончик і платівка ритмічно кружляла, оповідаючи про веселе життя коханців на Міссісіпі. Круг жебраків стояли зачаровані дітлахи і кощавий кіт радо почував себе в обіймах дівчинки, що правою рукою гладила йому шию.

Індустрія доводила свою перемогу над кустарями шарманки. Техніка панувала, як панує капітал. Останнє досягнення механізованої музики, кричало металевою пелькою про веселе життя.

Як весело цим голодним дітям зростати в умовах неперевершеної европейської культури! Бачите! Вони слухають з цікавістю повчальну географічну історію про двох коханців на Міссісіпі. Яке досягнення! Замордовані роботою й недоїданням робітники й робітниці можуть послухати справжній патефон, що сам забрів до них у подвір’я. Жебракам нічого себе утрудняти й крутити ручку шарманки, патефон самозаводний і самограючий.

«О, люба Адрієно,

Ти, як висока щогла

Радіоантени…»

А вгорі над вікнами на антеннах з верьовок сушиться випране лахміття. Бліді на обличчі жінки й діти прислухаються до райської музики, що її створили в механічних майстернях запрацьовані руки їхніх чоловіків.

Коло лутки вікна стояла замріяна Жакеліна Лябур. Вона дивилася на подвір’я, і музиканти здавалися їй приземкуватими пігмеями. Мелодію, яка долітала знизу, вона сприймала, як чуже весілля, що викликає лише мрійливе бажання бути щасливим і собі.

Її еластична жіноча постать і гарне обличчя були змарнілі не від фізичної, а від душевної недуги. Поруч у колисці спала її хвора дитина і єдина пляшечка з довгим рецептом на голому дерев’яному столику була як монумент, збудований на честь людського страждання.

Поруч у кімнаті тепер жив Франц Каркаш – приятель її померлого чоловіка Матіяша, якого залило водою, коли вони удвох з Каркашем працювали на будуванні греблі.

«Нам весело удвох на Міссісіпі…»

Тепер погляд Жакеліни може спинитися лише на портреті дужого молодика, що висить самітньо на стінці, в чорній жалобі. Це її померлий чоловік Матіяш.

У колисці спить хвора дитина, на столі зметена остання кріхітка їжі, на порожній етажерці лежить розкритий порожній гаманець, а на голому столику монумент людського страждання – пляшка з довгим рецептом.

Жакеліна раптом одійшла від вікна. Вона когось помітила, й обличчя її трохи пожвавішало.

На подвір’я, повертаючись додому, увійшов Франц Каркаш. Він підвів голову й подивився вгору, де майнула біла блузка Жакеліни. Патефон співав:

«О, люба Адрієно…»

Обличчя Франца Каркаша спалахнуло на мить радістю. Потім воно потьмарилось, і він схилив голову.

В колисці лежала хвора дитина. Миле обличчя Жакеліни було заплакане. Кишені Каркаша розкривали свою порожнечу, як голодні роти удавів. Франц Каркаш мовчки ввійшов до кімнати. Не скидаючи пальта, він важко сів на табурет коло столу й опустив голову на руки. Перед ним стояла пляшка з довгим рецептом, яка одразу привернула всю його увагу.

Жакеліна стояла спершись об стінку й тривожно стежила за ним. Нарешті він витяг з кишені листівку й розправив її на столі.

– Завтра я матиму роботу, Жакеліно! – сказав він.

Обличчя її спалахнуло радістю, і вона підійшла до Франца й зняла з нього капелюха, ніжною рукою поправивши йому волосся.

На столі лежала листівка, що завзято кричала в убогість кімнати.

«Товариші! Робітники заводу „Хеймнщер і Лайна” оголосили страйк. Ми добиваємось…»

Обличчя Жакеліни потьмарилось, й Франц Каркаш тривожно поглянув на неї.

Тепер було видно його енергійне обличчя дужої людини. Слабість і вимушене безвілля зникли, на ньому жевріла лихоманкова жадоба щастя, – та це було лише передчуття роботи.

– Я піду працювати разом з Андріяшем Вале. Він говорить, що страйк «дикий», і спілка не давала санкції. Та мені байдуже до червоних і жовтих, я мушу працювати!

Жакеліна подивилась на портрет в жалобі, потім на Франца, й вибрала живого. Та їй знову охопила тривога.

– Вони скажуть, що ти штрейкбрехер Франце! І…

– Не бійся, Жакеліно, у мене кулаки ще міцні! У них є, мабуть, багато їжі, що вони страйкують, а я мушу працювати, бо…

І він подивився на колиску, де поворухнулась хвора дитина, а потім на пляшку з рецептом, що стирчала перед самим його обличчям.

V

Андріяш Вале завернув за ріг і вийшов на вулицю, де містився ресторанчик «Веселе джерело». Він спинився, здивований незвичайним виглядом цього знайомого йому місця. До дверей ресторанчика товпилась довга черга знайомих йому робітників заводу. Тут було тісно й рухливо. На другому боці вулиці іноді проходив поліцай, боючись зупинитись, щоб не привернути до себе увагу робітників.

Андріяш Вале незабаром спинив одного юнака, що швидко йшов, майже біг, від ресторанчика йому назустріч.

– Стій Петре! У тебе на костюмі пух!

Юнак спинився, здивований з зауваження, але впізнавши старого Вале, привітно посміхнувся.

– Здрастуйте, діду Вале! Але хіба зараз мені до пуху!

І юнак подивився собі на ліве плече, на яке показував Андріяш, і на якому ніякого пуху не було. Проте він мимоволі провів рукою, щоб скинути пушинку.

– У тебе, Петре, на костюмі пух од моїх голубів, шибенику! Це як тавро, що відзначає злочинця!

Юнак нетерпляче рушив уперед, але Андріяш загородив йому дорогу.

– Мені зараз ніколи, діду Вале! Ми мусимо організувати пікети коло заводу. І то не пух, а лише сива волосинка!

І юнак, обійшовши Андріяша, побіг далі, посміхаючись, що так ловко вислизнув з рук старугана.

– Сива волосинка! – забурчав Вале. – Я тобі покажу волосинку!..