Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

- Це тільки початок, я вмію по-різному цілувати! - і від цього його "по-різному" в мене щоки загорілися. Не те, щоб мене не цілували так, як натякає він, було кілька разів із моїм колишнім хлопцем, але чомусь я була впевнена, що Αндрес робить це зовсім інакше. Не як Αртем. Швидко і не особливо вміло. Хоча порівнювати мені, крім нього, ні з ким.

- Куди ми їдемо? - треба звертати з небезпечної доріжки.

- Дивитися на чари. Ти ж любиш чари?

- У якому сенсі?

- У прямому. Скоро побачиш, допитлива!

Через якийсь час, коли сонце повністю зникло за горизонтом, а місто змінилося на ліси, ми зупинилися.

- Ти привіз мене вбивати? - вибравшись із машини, запитала я, озираючись на всі боки. Андрес розсміявся, а мені захотілося, щоб цей мелодійний розкотистий сміх не припинявся.

- Помирати ти будеш по-іншому. Повільно і згинаючи кінчики пальців на ногах, а тут навпаки, побачиш ту частину Пуерто-Ρіко, яку, впевнений, тобі твій Пабло не показував.

- Ти знову про Пабло? - засміялася я. - Ревнуєш?

- Я не вмію ревнувати. Можу шию скрутити, але ревнувати не вмію.

Ми спустилися в невеликий яр, і тільки зараз я побачила величезну затоку, що розпростерлася перед нами. Попереду за нею вогні нічного міста, а просто біля берега - каяки.

Ми підійшли до смаглявої дівчини, яка, побачивши Андреса, розпливлася в усмішці. Нема чого йому так посміхатися, він мій. Якби я була більш невихованою, точно рявкнула б вголос. Здається, я тепер як божевільна левиця збираюся кидатися на кожну, хто йому бодай усміхається. Вони перекинулися кількома фразами іспанською, а потім Αндрес одягнув на мене рятувальний жилет і ліхтарик на голову. Собі теж надів ліхтар.

- А жилет? - уточнила я, коли ми підходили до однієї з каяк.

- Одягну. Тут без них не пускають. Хвилюєшся?

- Звичайно! Страшно за бідних рибок, якщо тонути почнеш. Ти ж своїм немаленьким тільцем їм усю воду з берегів виплещеш. - Хмикнувши, Андрес натягнув на себе жилет, а потім ми сіли в жовту каяку. Кілька човнів разом із нами теж відпливали від берега. У мене вже свербіли долоні від передчуття. Навколо було так гарно, яскраво світив місяць, прокладаючи місячну доріжку на гладі темної води, а всюди з кущів чулося квакання жаб і стрекотіння коників. Якщо забути, що я на іншому континенті, то цілком схоже на нашу українську глибинку. Хоча, кого я обманюю? Ні краплі не схоже. Тут жаби латиноамериканські.

- Не важко? - поцікавився Андрес ззаду. Мене він посадив попереду. Весла були легкими, і веслувати давалося легко, даючи змогу милуватися краєвидом.

- Ні, все гаразд. Я ніколи ще не каталася на каяці. - Зарості мангрових дерев по обидва боки затоки загрозливо нависали згори, і якби Андреса тут не було, мені б однозначно стало моторошно, але він магічним чином діяв на мої страхи, розвіюючи їх у пух і прах.

- Я часто тут буваю. Коли хочеться побути на самоті, подумати, щоб ніхто не заважав.

- Згодна, підходяще місце. Таке таємниче. - Я заворожено дивилася на переплетені гілки дерев, що пропускають крізь себе місячні відблиски. Чарівно...

- Після того, як помер батько, я майже відразу знайшов цю затоку і став їхнім постійним клієнтом. - Я напружилася, почувши від нього перше одкровення про його життя.

- Давно це було? - поцікавилася обережно, боячись злякати його бажання поговорити. Мені хотілося дізнатися про нього якомога більше. Про все. Що любить, чим захоплюється, яким був у дитинстві, і що для нього мало особливе значення.

- Шість років тому. Потонув. - Серце здригнулося.

- Мені дуже шкода. Я не уявляю, як це боляче...

- Він був для нас усім, - приглушено долинуло позаду. - Прикладом хорошого батька і турботливого чоловіка для матері. Їй було особливо важко, бо в цей момент вона якраз була вагітна Луїсом.

О, Господи! У мене клубок до горла підкотився від однієї думки, що довелося пережити цій сильній жінці.

- Не налягай сильно на весло, espinita, пропустимо всіх уперед. - Ми справді пливли в якійсь течії з каяк. Таємничість порушувалася через їхній гомін і сміх, а мені зараз як ніколи потрібно було побути з Андресом тільки вдвох. Ми пригальмували трохи, спостерігаючи, як інші човни поступово починають обходити наш.

- Так багато туристів! - здивувалася я їхній кількості.

- Так. Приїжджають сотнями, як мошкара. Зараз особливо спекотна пора. В іншу пору року тут мало кого побачиш.

Проводивши поглядом останній човен, я відчула, що й наш знову почав набирати хід. Це Αндрес акуратно веслував, ледве чутно запускаючи його у воду.

- Виходить, що ти відразу після загибелі батька взяв на себе опіку над своєю сім'єю? - тихо запитала я, боячись бередити старі рани.

- Ні. Спочатку це робив Рауль. - В його голосі промайнули холодні нотки. - Мій старший брат.

- То вас четверо насправді? - щиро здивувалася я.

- Троє. Цей мудак звалив кілька років тому зі значною партією наркоти, через що мені тепер доводиться щодня торгувати цією гидотою, щоб повернути його борг.

Так ось у чому справа! Скільки ж бід звалилося на цю родину...