Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Слава

Спускаюсь сходами, бо не хочу нікого бачити, а тим паче не маю бажання будь з ким розмовляти. На сьогодні з мене вистачить і пацієнтів і співробітників. Якщо так піде і далі, то я сам себе скоро буду цуратися. Коли я не в операційній, в моїй голові панує суцільний безлад з однією рудою дівчиною у головній ролі. От і зараз, замість того, щоб нарешті відпочити від шаленого дня, я думаю лише про те, що завтра знову її побачу. І знову, замість того, щоб просто попросити вибачення та пригорнути її до себе, буду спостерігати, як вона щасливо посміхається та будує заново своє життя, в якому забула виділити місце для мене. І винен у цьому тільки я сам. Що я зробив, щоб зупинити її того вечора? Нічого. Що я зробив, щоб знайти її після? Знову нічого. І тепер я шаленію від того, що вона поводиться так ніби між нами нічого і не було, хоча і сам не зробив нічого, щоб повернути наші стосунки.  А зараз навіть не знаю як це зробити. 

- Славочко зачекай, - чую позаду жіночий голос, але не зупиняюсь. Навпаки, хочеться прискорити кроки, щоб втекти якомога далі, але Лариса наздоганяє мене і підхоплює під руку. - Підвезеш мене? Нам наче в один бік, - запитує улесливо і намагається підлаштуватись під мої кроки.

- Звісно, - кажу у відповідь, та насправді готовий бігти від неї. Нам аж близько не по дорозі, але я не можу просто відшити її, бо вже занадто пізно, і не годиться дівчині самій ходити темними вулицями. Вона ще щось каже, а я лише киваю, бо насправді не слухаю її.

Одразу сідаю на своє місце не обтяжуючи себе тим, щоб відкрити їй дверцята з іншого боку. Прогріваю двигун й рушаю у бік її мікрорайону, який розташований на краю міста. По дорозі вмикаю музику, щоб уникнути спілкування, і треба віддати їй належне, вона це розуміє і не намагається завести розмову. Лариса мовчить і дивиться у вікно, і я зітхаю з полегшенням, що не треба її розважати.

- Може зайдеш на каву? - каже, коли я зупиняю автівку навпроти її під'їзду.

Її погляд спокушає, але не чіпляє, так само як  і фігура, яка радує око, та не збуджує уяву. Що зі мною не так? Ще тиждень тому я повівся на цю картинку,  про що вже встиг неодноразово пожалкувати, а зараз мене це дратує. Тоді мені це здавалось гарною ідеєю, щоб викинути з голови руду, а зараз я ненавиджу себе за ту мить слабкості.

- Ні, дякую, на сьогодні кави з мене достатньо, - кажу стомлено, а вона починає сміятись.

- Ну тоді, можливо, чогось міцнішого? - розвертається у мій бік спокусливо прикушуючи нижню губу.

- Вибач, але в мене ще є справи на сьогодні, - звучить сумнівно з мого боку, бо годинник показує майже одинадцяту вечора. Та й міцнішого з мене вистачило минулого разу, коли останні клепки з голови повилітали. 

- Можливо іншим разом, - не здається Лариса і чекає на мою відповідь, тому доводиться кивнути, щоб завершити нашу розмову і нарешті поїхати додому. 

Дівчина виходить з автівки і рушає у бік будівлі. Гарна, струнка, але сьогодні, як і весь минулий тиждень, я не в настрої для неї. Та, мабуть, ніколи вже і не буду. І от навіщо я зв'язався з нею?! Обіцяв же собі не заводити шашні на роботі, бо це шкідливо не лише для робочого процесу, а й для морального здоров'я. Хотів забутись? Не вийшло. А тепер, коли побачив руду знову, коли дізнався про її переїзд немає жодного шансу, що я ще хоч раз зайду на каву до Лариси. 

Чекаю коли двері під'їзду зачиняться за дівчиною і зі спокійним сумлінням їду далі. Трясця! Майже північ, а мені ще через усе місто повертатись додому. Хоча дороги о такій годині і порожні, та через негоду сильно не розженешся. До батьків і то ближча відстань. Ловлю себе на цій думці і вирішую одразу поїхати в село, бо як не крути, а завтра все одно доведеться бути там. По дорозі купую подвійну каву, вмикаю гучніше музику і сподіваюсь не заснути за кермом. 

Заїжджаю у двір і бачу автівку брата припарковану на причілку і це дивно, адже він же збирався приїхати лише завтра. Ненавиджу я такі сюрпризи, бо нічим хорошим вони зазвичай не закінчуються. 

Вмикаю світло у вітальні і озираюсь, щоб підтвердити свої здогадки. Так і є, поруч із кросівками брата акуратно, один біля одного, стоїть і жіноче взуття. От же ж засранець, невже вирішив притягнути із собою дівку, щоб подражнити Дашу. Здається, що завтра хтось отримає взбучку. Та це буде завтра, бо зараз моє втомлене тіло благає лише про відпочинок.

Заходжу в кімнату і вмикаю підсвітку, щоб не напружувати очі яскравим світлом. Роблю крок і завмираю коли бачу, що в моєму ліжку хтось лежить. І саме зараз я готовий увімкнути всі лампи світу аби впевнитись, що руде волосся, розкидане по подушці, належить саме їй. 

Підходжу ближче до ліжка і сідаю поруч на впочіпки. Якось так вийшло, що я жодного разу не бачив її сплячою. За той час, що ми провели разом, вона прокидалась раніше за мене, і я навіть не мав змоги помилуватися нею, не кажучи вже про те, щоб поніжитись разом у ліжку. Наче кішка, вона згорнулась клубочком і підклала долоні під щоку. На світлому обличчі ні краплі косметики, лише легкий розсип ластовиння. Невагома посмішка застигла на її вустах, наче їй сниться, щось приємне. Вона спокійна та ніжна і уві сні виглядає наче дитина.

Я з'їжджав з розуму озираючись на вулицях у пошуках рудої копни волосся, знаючи що вона ходить тими ж вулицями, п'є каву в тих же кав’ярнях, а можливо і ходить на побачення в ті самі ресторани. А тепер вона тут, у моєму ліжку, і мені варто лише простягнуту руку, щоб торкнутися її.

Вона навіть не ворухнулась від шуму та ніяк не реагує на ввімкнене світло, а отже прокидатись і звільняти моє ліжко вона не збирається. В принципі як і я не збираюсь спати на дивані у вітальні. Роздягаюсь та лягаю поруч, вкриваючись клаптиком ковдри, що вона мені залишила. Мене навіть нема чим дорікнути, бо в решті решт це моє ліжко, а отже я маю повне право спати в ньому коли захочу. А от те, що сьогодні в ньому опинилась Аліна, буду вважати приємним бонусом.