Читати книгу - "Посуха"

і ручка завмерла. Який сенс? Вона сьогодні взагалі збиралася прогуляти школу, але врешті-решт неохоче вирішила сходити. Не хотіла привертати до себе увагу. Їй це потрібно менше за все. Ліпше поводитися, як завжди. Не піднімати голови і сподіватися… ну, якщо не на краще, то принаймні не на гірше.

У гамірному коридорі навколо портативного радіо крутилися хлопці, слухаючи крикет. Австралія грала з Південною Африкою. Шестиочковий викликав схвальний галас. П’ятниця, все чудово. Попереду вихідні.

Цікаво, подумала Еллі, коли востаннє вона сама так почувалася? Навіть не могла пригадати. Протягом тижня все було погано, а на вихідних — ще гірше. Вони тягнулися нескінченно, здавалося — кінець десь аж за обрієм.

Але цього разу все буде не так. Ідучи коридором, вона плекала в грудях цю думку. Після цих вихідних усе зміниться. І їхній кінець видно дуже добре.

Досі замислена, Еллі здригнулася, коли хтось ухопив її за руку. Зачепили синець, і вона скривилася.

— Гей! Де пожежа?

На неї з висоти свого зросту дивився Люк Гедлер.

— Ти про що? — втупився Фок у Гретчен.

— Сам знаєш про що, Аароне, — озвалася вона. — Ти був там. Бачив рівно те саме, що і я. Останні тижні вона була така дивна! Ну, коли проводила з нами час. А так її ж вічно не було. Повсякчас стирчала на тій своїй дурній роботі або… та я навіть не знаю де. Точно не з нами. І вона ж зовсім покинула пити, пам’ятаєш? Казала, що хоче схуднути, але, озираючись назад, я розумію, що вона нам заливала.

Фок повільно кивнув. Він добре це пам’ятав. Сам був здивований, бо раніше вона пиячила більше за інших. Що й не дивно — зважаючи на її сімейку.

— І чому ж вона покинула, як думаєш?

Гретчен сумно знизала плечима.

— Не знаю. Може, сама собі не довіряла в нетверезому стані. Не знала, що здатна утнути. Мені неприємно це казати, але Люк мав рацію того вечора, коли ми посварилися біля урвища.

— Про що ти?

— Я не захищаю його за ту витівку, — квапливо мовила вона. — Це було жахливо. Та коли він сказав, що Еллі розучилася сприймати жарти… Не варто йому було таке казати, але ж це правда! Ніхто від неї не вимагав, щоб вона сміялася з тої дурної вихватки, але ж вона взагалі припинила сміятися. Всякчас твереза і серйозна, всякчас кудись зникає самотою. Ти ж пам’ятаєш.

Фок мовчав. Він пам’ятав.

— І я думаю… — Гретчен не договорила.

— Думаєш що?

— Думаю, якщо ти будеш чесний із собою, то мусиш визнати: ти ж давно підозрюєш, що Еллі Дікон вдома кривдили.

Еллі висмикнула руку й потерла синець. Люк, схоже, й не помітив.

— Куди це ти біжиш? Не хочеш сходити в місто й випити «коли» абощо? — запитав Люк удавано недбалим тоном. Еллі вже лік втратила всім його спробам лишитися з нею наодинці після того випадку над урвищем. Поки що вона завжди його відшивала. Але зараз їй спало на думку, що він, може, намагається вибачитися, тільки в неї не було ні бажання, ні сили це з’ясовувати. У цьому весь Люк, подумала вона. Тобі самій ще треба зі шкіри пнутися, щоб він перед тобою вибачився. Та нехай навіть Еллі вже на нього не злилася, але сьогодні точно не його день.

— Я не можу. Не зараз.

Вона умисно не почала вибачатися. Одну коротку мить вона готова була закопати топір війни — в пам’ять про старі часи. Вони ж знайомі вже сто років. Їх багато що пов’язує. Аж тут його обличчя захмарилося, і з його ображеного виразу вона зрозуміла: не варто і напружуватися. Еллі Дікон вистачало в житті чоловіків, які хотіли від неї більшого, ніж давали навзамін. Ще один такий їй не потрібен. Вона відвернулася. Краще все забути. Люк Гедлер який уже є, такий є, і ніколи він не зміниться.

Груди стиснуло від почуття провини і жалю, й Фок опустив очі. Гретчен торкнулася його руки.

— Знаю, це нелегко визнати, — сказала вона. — Але всі ознаки були очевидні. Ми просто були надто малі й егоїстичні, щоб їх помітити.

— Чому ж вона не розповіла нам? — запитав Фок.

— Може, боялася. Або соромилася.

— А може, була певна, що всім байдуже.

Гретчен поглянула на нього.

— Вона знала, що тобі не байдуже, Аароне. Ось чому її завжди тягнуло до тебе, а не до Люка.

Фок похитав головою, але Гретчен кивнула.

— Це правда. Ти був надійний. Ти з тих, на кого можна покластися. Якби вона схотіла розповісти, ти б її вислухав. О’кей, так, з Люком було веселіше і легше, ніж з тобою. Але це не завжди добре. Люк був зіркою, але не всім подобається бути на другорядних ролях. З тобою все не так. Ти завжди про інших дбав більше, ніж про себе. В іншому разі тебе б зараз давно не було в Ківарі.

— Привіт, Еллі.

Вона вже була на середині коридору, спиною відчуваючи Люків погляд, коли з порожнього класу почувся голос. Аарон Фок складав підписані горщики з рослинами у велику картонну коробку. Всміхнувшись сама до себе, Еллі ввійшла.

— Як презентація? Знову на відмінно? — поцікавилася вона, накручуючи на палець листочок папороті, який вибився з коробки, й ховаючи його всередину.

Аарон скромно знизав плечима.

— Не знаю. Нормально. Рослини — це насправді не моє.

Він у житті не зізнається, знала Еллі, але все точно пройшло чудово. В усьому, що стосується навчання, Ааронові не треба й напружуватися. Вона і сама останній рік не напружується, от тільки зовсім з іншим результатом. Учителі вже давно припинили перейматися через неї.

Закривши коробку, він підняв її, незграбно тримаючи в довгих руках.

— Нелегко буде це додому доправити. Не хочеш допомогти? Пригощу тебе потім «колою».

Говорив він так само недбало, як і Люк, але злегка почервонів і не дивився в очі. Відтоді як вони поцілувалися під деревом, стосунки стали дивними. Сварка над урвищем не покращила ситуації. Еллі відчула потребу все пояснити, але не могла підшукати слів. Просто хотілося взяти його за руки, знову поцілувати і сказати, що він зробив усе, що міг.

Він досі чекав, і вона завагалася. Можна сходити з ним. Багато часу це не забере. Але ні, твердо сказала вона собі. Вона прийняла рішення. Їй треба в інше місце.

— Я не можу. Вибач, — сказала вона серйозно.

— Нічого страшного, — щиро всміхнувся він, і вона відчула глибокий жаль. Аарон — добрий хлопець. З ним вона завжди почувалася