Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Забивати собі голову дурницями (або ж не зовсім дурницями) в мене завжди виходило на відмінно. От і тепер, прибувши додому, втомлено відкинулася на бильце ліжка й зажмурила очі, важко задумавшись.

З того моменту, як я вирішила покинути Мефес, сталося чимало, м'яко кажучи, дивних речей. І я збрешу, сказавши, що ці речі мене мало хвилюють, бо вони насправді дуже тривожать мені нутро. В пам’яті не раз уже спалахував образ того жорстокого вбивства у заїжджому дворі й байдужість Рейвана та Ейри стосовно цього. Мене не відпускало дивне збентеження занадто сухою поведінкою інших гостей їдальні; страшили слова перевертня про те, що подібна жорстокість – цілком прийнятне явище, бо є проявом справедливості. Та мене така справедливість пригнічує і лякає, бо криє за собою простий самосуд, отже позбавлена чесності.

Мені також не хотілося вірити, що той юний без’язикий хлопчина теж став жертвою подібного поводження. Бо сама лише думка про це розчаровує настільки сильно, що мимоволі починає здаватися, наче я не до великого світу потрапила, а в найжаскіший свій сон. І згадка про демонів вганяє в крижаний холод кожну клітинку мого втомленого тіла, бо я знаю, що являють собою ці істоти. Завжди знала, бо батько, як і Марфа, не раз про них говорили пошепки, не раз застерігали не мати з цими створіннями жодного діла. Тільки називали їх просто нечистю – слугами Нечистого, легенди про якого зосталися в наших краях ще з тих часів, коли не було зони відчуження.

Цих легенд було не багато, проте їх вистачало, щоб розуміти: демони – істоти не всемогутні, проте сильні й підступні. Вони вміють обхитрувати, вміють спокусити, вміють нав’язати волю так, що людина сприйме її за свою. Названа ними плата тільки здається мізерною, майже нічого не вартою, але коли настає мить розплати… Тоді проливаються не лише сльози, а й кров.

Саме тому жодне людське бажання, жодна смертна примха не повинні бути озвучені створінню пекла. Бо навіть найневинніше прохання обов’язково обернеться проти свого власника й обійдеться втридорога.

Тутешні люди або цього не розуміють, або вперто ігнорують. І хоч я не бачу картини цілком, вже зараз розумію, що Восьма префектура котиться в безодню хаосу і крові. Та, зрештою, не мені варто цим перейматися. Для цього існують Рада й архонт. Майбутнє всього народу – їх справа й обов’язок. А я – це просто я. Одна з тисяч.

«Вир» – прошепотів внутрішній голос нагадування, але я вдала, що не почула його.

Ця тема досі для мене важкозбагненна. Я не хочу ще більше ускладнювати собі життя та перейматися проблемами, яких немає, які тільки маячать на горизонті. І без того маю чимало тем для роздумів. Спершу треба міцно вкорінитись на новому місці, а тоді перейматися побіжним.

У двері гучно постукали, вибивши мене з легкої прострації.

- Так! – відказала я, сівши на ліжку.

- Щось сталося? Ви довго не відповідали? – з порогу запитала стривожена Софі.

- Все гаразд. Просто задумалася.

- Настав час вечері, – пояснила дівчина причину своєї появи. - Вас уже чекають.

- Іду.

Звелася на ноги, кинула швидкий погляд у дзеркало й попрямувала до виходу.

- Як вам екскурсія? – між іншим, поцікавилася тихо Софі.

- Враження неоднозначні. Я побачила й дізналася трохи не те, на що розраховувала, – зітхнула.

- Розумію, розкіш уміє вражати й бентежити. Але наш світ має безліч інших відтінків, їх просто треба вміти побачити.

- Не в розкоші справа. Тобто вона, безумовно, дивує. Але є чимало факторів, які мене насправді розчаровують.

- І які ж? – зацікавлено поглянула на мене співрозмовниця. - Не скажу, що не погоджуюся з цією думкою, але чути її від вас дивно.

- Чому? – здивувалася.

- Тому, що місто, без перебільшень, прекрасне і, впевнена, вас водили найкращими «заможними» маршрутами. Такі вміють приголомшувати – особливо далеких туристів, – проте аж ніяк не розчаровувати.

- Твоя правда. Одначе, я мала на увазі не споруди чи фасади – вони неживі й бездушні, лише декорації на фоні людського існування, які жодним чином не впливають на смак і комфорт життя. Справжні змінні – люди – от, хто мене тривожить. Те, що я встигла побачити, не малює нічого хорошого.

Вдаватися в деталі не стала, адже ми якраз підійшли до їдальні. Рейван цього разу вечеряв із нами: він сидів на чолі столу, а по ліву руку від нього – Алейна, за нею Ейра та Лідія. Я поквапилася зайняти місце біля подруги, однак перевертень мене спинив.

- Я би щиро зрадів твоїй компанії, – кивнув він на місце поруч із собою – одразу навпроти Алейни.

Остання, почувши прохання господаря дому, невдоволено підтисла губи, та ніяк коментувати його рішення не стала. А я не наважилася перечити й опустилася на стілець праворуч.

- Як минула поїздка? – поцікавився чоловік, поки мені клали столове приладдя.

- Насправді…

- Чудово! – перебила мене емоційна Лідія. - Це місто – наче казкова країна: все таке велике, яскраве, стильне, магічне… Аж дух захоплює! Тепер я розумію, що народжена саме для такого життєдайного простору. Духи винагородили мене за мою палку віру. Наша зустріч стала доленосною, Рейване. Дякую тобі за чудовий шанс пізнати щось настільки грандіозне!

Я поблажливо всміхнулася й вирішила не псувати чарівності моменту своїми недоречними й похмурими заувагами. Лідія виглядала справді щасливою – і це мене невимовно тішило.

- Якщо хочеш бути рівною нам, забудь про своїх нікчемних духів, – вставила своє слово Алейна. Голос її звучав зверхньо й дещо насмішкувато, що таки ображало. Знецінювати чиюсь віру чи походження – брудна справа, не гідна хорошої людини. - Вони тут не владні, якщо взагалі існують. Тож твоя віра – сміховинна й безпідставна, як і поведінка. Умій стримувати свої емоції на публіці – в нашому світі надмірна експресія – моветон.

Усмішка помалу сповзла з обличчя подруги, а погляд опустився в порожню тарілку.

- Ну що ви, рівними вам нам ніколи не стати, – не стримала колючого.