Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Констатація
Попри всі наступні його (Грушевського) та його адвокатів запевнення, попри всі софістичні конструкції принаймні двох поколінь українських дослідників, проблеми, які намагалися довести чистоту політичних намірів українських націонал-соціалістів, які, мовляв, вимушено проголосили «самостійність» перед загрозою більшовицької окупації, ці дві заяви Грушевського ясно та недвозначно свідчать: уже 17 грудня 1917 р. голова УЦР знав, що ця інституція припиняє своє існування і що 9 січня 1918 р. УНР за будь-яких обставин буде проголошена самостійною державою.
Якщо це не так, то треба визнати, що і його сучасники, і дослідники його талантів абсолютно сліпі, некомпетентні люди, які не змогли розпізнати в Михайлі Сергійовичі здібностей Кассандри, доньки Пріама та Гекаби.
«Вони відвикли від практичного життя...»
«Вони відвикли від практичного життя, перебуваючи довгий час емігрантами за кордоном. Національних здобутків вони так само не вміють цінити, як той панич, що, не працювавши тяжко, не вміє цінити крішки хліба»[69].
Це звинувачення на адресу ленінських комісарів 13 грудня кинув 37-річний Володимир Винниченко, який 14 попередніх років провів у Західній Європі. Ці слова якнайкраще характеризують діяльність очолюваного Винниченком «уряду» в останні два тижні 1917 р. Некомпетентні люди, які не мали жодного досвіду практичної керівничої діяльності, тим більше на вищих щаблях чиновницької ієрархії, тим більше з питань державного будівництва та керівництва, могли лише констатувати:
— «зріст большевизму в масах і в українському війську. Сил для боротьби з большевизмом немає»; «основна причина — брак грошей»;
— необхідність «випустити українські гроші і тимчасово конфіскувати капітали сберегательних кас», «зробити ревізію приватних банків» та «не дозволити вивіз грошей та процентних паперів»;
— «ми все ще не знаємо, чи воюємо, чи ні»; «у нас досі ніякого плану немає»;
— «на фронті армія кидає позиції і іде додому»;
— «генеральний секретар Петлюра подав у відставку»;
— «потребу зробити облаву на спекулянтів розмінними грошовими знаками»;
— «Совіт народних комісарів все одно швидко впаде»;
— «армія з кожним днем розвалюється»;
— «необхідність взяти з рук контрагентства Суворіна книжні кіоски на залізничних станціях»;
— «переведення ревізії «Центросахару»;
— необхідність «секвестру двох аптек м. Києва»;
— «припинення видачі державної допомоги родинам воїнів-більшовиків»[70].
Питання, які вносилися на розгляд «уряду», що претендував керувати 30 мільйонами людей в умовах четвертого року глобального воєнного конфлікту, зокрема, були такими:
— про «призначення пенсій старим українським діячам: Л. Драгомановій і І. Нечую-Левицькому»;
— «про пивоварення і продаж пива»;
— про проекти законів «Про одноразовий податок на телефонні апарати», «Про українські гроші», «Про зміну назв земських інституцій», «Про податкову політику», «Про створення генерального секретарства міжнародних справ», «Про прокурорський нагляд на Україні» (а не в УНР. — Д. Я.);
— «проект статуту Київської єврейської учительської гімназії»;
— пропозиція: «всі кредитові білети друкувати так, щоб зручно було читати, перевертаючи їх круг довшої осі»[71].
БРЕСТ
Сучасні оцінки
У всесвітній історії (принаймні в тій її частині, яка відома автору цієї розвідки), більш зрадницької, огидної, руйнівної, безглуздої з огляду на декларовані цілі її українських підписантів, трагічної для долі нашого народу та його держави події, ніж Брестська угода 1918 р.
Саме Брест 1918 р. став однією з найважливіших «точок повороту» на дорозі, яка привела нашу Батьківщину і наш народ до того місця, в якому вони тепер перебувають і з якого вони чи навряд колись вийдуть. Чи навряд колись — в даному випадку означає: за умови, що і надалі ігноруватимуть уроки Бреста, надалі вживатимуть і пропагуватимуть руйнівний, деструктивний міф під назвою «Берестейська мирова угода 1918 р.».
Гадаємо, саме Брест став місцем, де заздалегідь сформульовані зовнішньополітичні парадигми учасників переговорів 1918 р. були досить упевнено, професійно імплементовані в конкретні зовнішньополітичні угоди.
Німецька та австро-угорська дипломатія як по нотах розіграли свою партію. Українській стороні була відведена в ній роль болвана у класичному преферансі — цю роль її представники виконали з ентузіазмом. Ентузіазм сягнув таких вершин, що і сьогодні, за 90 років після тої всесвітньо-історичного значення ганьби, її вперто намагаються представити чи не як найвеличніше досягнення «молодої української дипломатії».
В оцінці подій, що відбувалися в грудні 1917 р. — січні 1918 р. в Бресті, єдності поміж спеціалістами як не було, так і немає. Деякі з них справедливо вказують: єдиною стороною, яка була життєво зацікавлена в такій угоді, причому зацікавлена в її підписанні будь-якою ціною, були Центральні держави (або країни Почвірного союзу — в різних виданнях подибуємо обидві назви, тому й послуговуємо обома), тобто найперше Німеччина та Австро-Угорщина.
Їх підхід до так званого «українського питання» було сформульовано задовго до початку Першої світової: «політична думка мислителів з Німеччини та союзних з нею держав», яка надавала так званим «українським змаганням до незалежності ... особливої уваги, а доля українського народу трактувалася як найбільша національно-визвольна справа Європи». При цьому «більшість німецьких та австро-угорських дослідників розцінювали відновлення державної незалежності України як таке, що тактично спричинилося б до поразки їхнього ворога — Російської імперії, а відтак стратегічно забезпечило б надійний захист економічного коридору Берлін—Багдад». Сьогодні доказову базу цієї тези намагаються підперти твердженнями на кшталт «з погляду європейської політичної думки не підлягало сумнівові, що Україна здатна створити цілісну і самодостатню в економічному плані державу», однак реально гарантувати її могли тільки Центральні держави.
У цитованому дослідженні можна також ознайомитися з тезами на кшталт:
— «політична думка мислителів Антанти на загал була суціль заангажованою»,
— «тут сфера практичної політики не була прихильною до українців»,
— «політична думка й реальна політика цих держав завжди залишалися детермінованими певними державними інтересами, які, як показала історія, були не завжди виправданими і, окрім всього, зовсім не відповідали ані вимогам часу, ані інтересам українського народу»[72].
Уряд будь-якої країни повинен дбати про інтереси свого народу, своєї держави, а не перейматися інтересами ілюзорних народів та їхніх «держав», якими 1917 р. були «український» народ та «Українська Народна Республіка».
Головна апріорна теза сучасного українознавства, запозичена, до речі, в представників діаспорної націонал-соціалістичної думки, проста, ясна та, на перший погляд, беззаперечна: підписання Брестського миру з боку УНР було вимушеним кроком. Усі — підкреслимо — усі відомі на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.