Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

– А от й знаряддя для тортур приспіли! – пробурчала Ловіз та приречено зітхнула. Разом з нею так само приречено зітхнули й жительки півдня.

– Ніколи не каталися на ковзанах? – з добродушною посмішкою поцікавився у Ловіз барон Джаннік Хродгейр, який приніс коробки з ковзанами.

– На жаль, каталася, – зітхнувши, дуже тихо, щоб ніхто більше її не почув, зізналася дівчина.

Але її усе одно почули.

– Каталася? – хором здивувалися південки.

– Але ж ти казала… – почала було говорити Каїса, але Ловіз обірвала її на півслові.

– І ви мені повірили? – глузливо хмикнула вона. – Кажу ж, наївні!

– Невдалий досвід, – допомагаючи Ловіз одягти ковзани, співчутливо уточнив Джаннік Хродгейр.

Ловіз важко зітхнула.

– Жахливий!

– Обіцяю, що сьогоднішній ваш досвід вам дуже сподобається! – довірливим голосом, запевнив хлопець.

– Вимушена розчарувати вас, бароне, але ви не оригінальні! Минулого разу мені обіцяли те ж саме!

Однак Джаннік Хродгейр розчарованим анітрохи не виглядав. Навпаки, він широко посміхнувся й впевнено відрізав:

– З тією великою різницею, що обіцяв не я!

– Угум, – сумно зітхнула Ловіз. – І падати теж не вам, а мені. І руку знову ламати, теж не вам, а мені.

– Леді Олліла, ви настільки не вірите в мене, що це розбиває мені серце! – перебільшено драматично вигукнув Джаннік, для більшої переконливості схопившись за це саме серце. – Отож, ви не залишаєте мені іншого вибору, окрім як запропонувати вам парі! Даю вам слово предвічного лорда, що одружуся з вами, якщо ви хоча б щось собі зламаєте або навіть просто сильно заб’єтеся!

– А якщо я одразу вб’юся? – насуплено пробурчала дівчина, ховаючи посмішку.

– Якщо ви вб’єтеся, то тільки зі мною разом, тому що я не збираюся ні на секунду випускати вашу руку зі своєї, – зазирнувши, як Ловіз здалося у саму її душу, проникливим тоном пообіцяли їй. І тут же запевнили: – Але оскільки я вбиватися не збираюся, то й вам це не загрожує!

Попри деяку легкість й навіть грайливість тону, кожне слово молодого лорда прозвучало як присяга.

Ловіз одночасно задумливо, сумно та мрійливо подивилася на Джанніка Хродгейра. Ввічливий, привабливий та гарний він був усім пригожим, точніше, майже усім…

Його єдиним, але дуже великим недоліком було те, що він не був Високим лордом. І хоча, з кожною новою зустріччю з красенем бароном їй самій цей недолік здавався дедалі  незначнішим, вона знала: їхній союз неможливий. Її батько ніколи не дозволить своїй старшій дочці вийти заміж за дрібномаєтного лорда.

Відправити на відбір як жертвенну вівцю на заклання – це він легко! А заміж по любові – це він ніколи! Зло подумала вона й відразу ж засоромилася своїх думок.

Хіба ж був у її батька, Високого лорда Серединних земель, котрі споконвіку славилися своєю родючістю, вибір?! Адже ще рік-два й весна зовсім не настане, і тоді, як тільки закінчяться останні запаси зерна, сухофруктів та іншої їжі, як тільки повністю винищиться дичина лісова та риба річкова, настане голод, а разом з ним і війна. Підуть із мечем королівство на королівство, село на село, а потім й брат на брата. Загоряться міста й почервоніють білі ріллі від пролитої крові, і засіються вони кістми людськими.

І хіба ж не сама вона погодилася принести себе в жертву заради добробуту свого королівства, заради її людей, які вже голодували, хворіли та вмирали?! Сама. Ніхто її не змушував. Навпаки, матінка та сестричка плакали та не хотіли її відпускати. І того ж вимагали від батька. Який у відповідь, немов боячись, що не витримає й піддасться на вмовляння, лише щільніше стискав губи. Ось тільки його видавали очі: червоні від пролитих сліз, порожні від усвідомлення власної нікчемності, вони криком кричали про те, наскільки великим було його почуття провини перед нею.

Ловіз знала: одне слово – і вона залишиться вдома.

Але хіба ж могла вона залишитися, розуміючи, до чого усе йде?! Розуміючи, наскільки швидкоплинною буде радість і… життя її рідних від того, що вона виявила легкодухість й не виконала свій обов’язок…

Який здався їй не таким вже й тяжким та нещадним, щойно вона на власні очі побачила свого майбутнього чоловіка.

Ніколас Лонгартський виявився… усім тим, про що тільки дівчина може мріяти. Він був молодий, гарний, чарівний і… недоступний.

Крім того, вона знала, що, навіть далеко від дому, вбити її не так-то й просто, оскільки її оберігає сама матінка земля.

І все ж таки сон, у якому її штовхнули в спину, і вона пораненим птахом злетіла зі сходів, її налякав. Щоправда, ненадовго. Страх й підозра, що зародилися в її душі, зникли, тільки-но вона побачила, якими очима Високий лорд дивиться на молодшу дочку Імператора. У його погляді не було ні тіні сальності чи самовдоволення, лише ніжність та захоплення. Звичайно, в ній, яка, ризикуючи своїм життям приїхала на відбір, щоб його ощасливити, цей погляд зародив палкі ревнощі. Проте, ревнощі усе ж таки були вторинними.

Первинним було усвідомлення того, що чоловік із таким поглядом просто не може бути вбивцею. Дівчина розуміла, що в ній говорить недосвідченість й закоханість, але вона довіряла своїй інтуїції, і та казала їй, що цей чоловік є втіленням шляхетності. Те ж, що втілення шляхетності зупинило свій вибір не на ній, Ловіз знала й без інтуїції. Для цього вона мала очі.

Ще два дні тому вона б перша наполягала на тому, щоб Високий лорд скоріше вів свою обраницю під вінець.

Але вона закохалася. Принаймні їй так здавалося. Та й думка – стати тією, яка врятувала Імперію від голоду та холоду, що гріха таїти, теж гріла їй душу. Зрештою, саме для цього вона сюди й приїхала.

Ловіз зітхнула й хотіла було повідомити баронету, що нічого йому з нею не світить.

Звичайно ж, у неї і в думках не було заявляти про це прямо. Все ж таки вона дівчина мало того, що добре вихована, так ще й дуже сердечна. До того ж, як уже згадувалося вище, красень баронет їй дуже подобався. Так подобався, що достатньо м’які формулювання відмови усе ніяк не підбиралися. Так довго не підбиралися, що в якийсь момент рішучість їй зрадила, проте потім вона усе ж таки зібралася і з думками, і з силами, і вже навіть рота відкрила…