Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

Сашка і Оленка, як совенята, бездумно лупали на мене заспаними очима, кліпаючи віями і позіхаючи на весь рот. Але я не міг чекати до ранку… Ну, як не міг? Міг, звісно. Але дуже хотілося хоча б це питання прояснити відразу.

— Гей, ви мене чуєте? — потермосив дівчат по черзі. — Чи я зі стіною розмовляю?

— Відчепись га? — позіхнула білявка, роззявляючи рота так, що навіть щелепа хруснула. — Дай поспати.

— Чую, — підтвердила Сашка, ледве стримуючи позіхання. — Так... Але нічого не розумію. Ти знову кудись збираєшся?

— Ото ж… — виходить, всі мої слова пролетіли повз їхні сонні вуха. — Та прокиньтеся ж ви нарешті.

— Лео, миленький… — прикрила рота долонею Оленка. — Ну, вперше, чи що? Давай, зранку поговоримо. Або коли повернешся… Реально очі злипаються.

— Угу… — чи не вперше погодилася з подругою Сашка.

— Ви що, не зрозуміли? — я вже й сам збагнув, що даремно це все затіяв. Нічого б кілька годин не змінило. Але ж не відступати. Не по-чоловічому це. — Я не просто їду кудись у справах. А назавжди! Зовсім! Принаймні, дуже надовго… І хочу знати хто з вас хоче поїхати зі мною!

Схоже, нарешті дійшло. Дівчата прокинулися. Але відреагували по-різному. Очі у Сашки стали вдвічі більшими і блиснули сльозою. Оленка, навпаки, примружилася і подивилася на мене так, наче прицінювалася.

— Ти ще питаєш? — З образою в голосі просопіла Сашка, шморгнувши носом.

— А там, куди ти збираєшся, де ми будемо жити? — Це Оленка.

Ну, загалом приблизно на таку реакцію я і розраховував. Навіть посміхнутися захотілося. Приємно, коли не доводиться розчаровуватись у тих, хто тобі дорогий. Ну, і в інших припущеннях також. Тому Сашку просто згріб в обійми, а Оленці з усією серйозністю відповів:

— Поняття не маю… Але що таких хором там не буде, більш ніж впевнений. Та й взагалі, все складно та туманно. Та й небезпечно, швидше за все.

— Тоді я, мабуть, відмовлюся… — відказала блондинка. — Ти не ображайся… Я не забула, скільки ти для мене зробив. Чесно… І нескінченно вдячна. Але з мене достатньо пригод. Хочу просто нормально пожити. Може, навіть заміж вийти... Якщо зустріну гідного чоловіка...

— Я тебе почув… — простяг руку і легенько торкнувся її плеча. — І не ображаюся. Навпаки, щиро бажаю щастя. І допоможу наостанок.

— Даси грошей? — блиснули очі красуні. Все ж таки натуру не переробити.

— Обов’язково, — кивнув я. — Але гроші не найважливіше. Одного разу вони в тебе вже були. Пам'ятаєш?

Блондинка опустила голову і навіть почервоніла трохи. Спогади і справді не найприємніші.

— У мене є краща ідея. Як зробити так, щоб ти стала шановним та потрібним членом суспільства. Ображати якого, як мінімум, небезпечно.

— Ух ти! — підбадьорилася Оленка і подивилася з цікавістю. — І як же? Що мені для цього доведеться зробити?

— А от тепер давай, почекаємо ранку. Касперський приїде, тоді все і обговоримо остаточно.

— Ти хочеш, щоб я стала коханкою радника? — задумливо потерла кінчик носа білявка. — Зізнаюся, я про це вже думала. Але це не вирішить проблему. Він одружений, а отже, я йому буду потрібна лише якийсь час. Поки не набридну. А от зв'язок такий не приховати, і отже, заміж потім мене вже ніхто не візьме. Кому потрібна дружина повія?

— Так ти повія і є… — пробурчала тихо Сашка, не вилазячи з моїх обіймів.

— Ні… — хитнув я головою. — У мене інша пропозиція.

— Інша? — На ідеально гладкому чолі утворилися сліди посиленого розумового процесу. — А я нічого більше не вмію. Ні, я можу, звичайно, працювати секретаркою. Але, це те ж саме. Тільки називається інакше. І роботи більше…

— Нехай це буде сюрпризом.

— Сюрпризом? — знову позіхнула Оленка. — Гаразд… нехай буде. Тоді я спати... А ви — потуркотіть. Не буду заважати.

Дівчина ще раз демонстративно позіхнула, лягла і обернулася до нас спиною.

— Лео, а ти справді думав, що я залишусь тут? Без тебе? — тихенько спитала Сашка.

— Ні. Але спитати треба було.

— Який ти дурний, — зітхнуло дівчисько. — Я ж кохаю тебе.

Мабуть, треба було так само відповісти, але що таке слова? Важливими є лише вчинки. А не порожні обіцянки. Так що я тільки цмокнув дівчину в маківку і трохи сильніше притиснув до себе.

— Давай і справді спати… А то ця наволоч точно припреться ні світ, ні зоря…

Сашка чомусь зітхнула, але більше нічого не сказала, а лише вмостилася зручніше на моєму плечі і заплющила очі.

 Як у воду дивився. Ммм, який же неприємний сигнал у нової машини радника. Не сигнал, а чисто сирена повітряної тривоги. Вбивати треба за такі сигнали.

Мене аж підкинуло на ліжку.

Дівчат поряд уже не було. А з кухні долинав аромат кави. Чудово! Саме те, що треба.

Так з кухлем у руці я й вийшов на ґанок.

Пан радник уже нетерпляче вимірював кроками відстань між парканом та флаєром. Не доходячи до останнього кроків п'ять. Ближче не підпускав Дроворуб. Помітивши мене, робот трохи підняв правий маніпулятор, наче вітався. І дивлячись на нього, мені навіть злегка журно стало від наближення розставання. Ці залізяки хоч і всього лише машини, але пережито разом стільки, що я вже став ставитись до них, як до друзів. Та й то, якщо вдуматись: скільки у мене справжніх товаришів серед людей? Таких, щоб спиною без побоювання повернутись? На пальцях однієї руки можна перерахувати. А роботи завжди рятували…