Читати книгу - "Темрява для Шамана, Владислава Раф"

Моє тіло збиралось щось відповісти, коли видіння почало розсіюватися. Квітучий сад, яким носився Ардогаст, та чоловік поряд так само зникли за декілька ударів серця, а на їхнє місце прийшла темрява. Непроглядна настільки, що змушувала вірити у власну раптову сліпоту.

– Ти відмовишся від своєї долі? – почувся неясно знайомий, жіночий голос.

– Це моє майбутнє? – з шумом видихнула, одразу впізнаючи в невідомій жінку, чий голос чула раніше. Саме вона допомогла позбутись мого довгого сну.

– Так, це те, що для тебе написали боги. Та якщо продовжиш йти шляхом, який обрала напередодні – знищиш цю долю.

– Ардогаст... теж?

– Можливо. Визначеного майбутнього вже не буде, ти будуватимеш його власним теперішнім.

– Боги невдоволені моїм рішенням?

– Відмовившись від власної долі – ти відмовилась від них.

– Що ж, в такому разі, я не маю права відступати.

Здається, перш ніж темрява поглинула мою свідомість остаточно – невідома усміхнулаья. Її повністю задовільнила почута відповідь, хоча я й не розуміла чому.

– Ардогасте...

Ім'я сина застигло на губах в момент, коли видіння зникло. На руках ще залишалось фантомне відчуття тепла дитячого тіла, змушуючи обхопити себе за плечі. Ці видіння ставали все більш моторошними через власну реалістичність. Власний дар стирав межі між усіма світами, що перепліталися в моїй голові. Здавалося, божевілля, якому піддавалися шамани минулого, вже підступило надто близько.

Через вікно пробивалися перші промені сонця, ласкаво торкаючись обличчя та засліплюючи очі. Я не рухалася, бажаючи запам'ятати темноволосого хлопчика, якого показало Сузір'я. Адже ми більше не зустрінемось, Леве, чи не так?

Чи то через сонце, чи то через бурштинові очі дитини – в моїх зібралися сльози. Ні, не час зараз плакати.

Втомлено сховавши обличчя в долонях, я виснажено зітхнула. Знищити власне майбутнє задля чужого? Хіба можна зробити такий вибір, коли знаєш, що саме втратиш? Надто підступно з боку невідомої та самого Сузір'я – показати видіння, яке вже не втілиться в реальність.

Дивно бачити батьком власної дитини Буйтура, але зараз сумні думки крутилися лише навколо маленького, вихрастого хлопчика, що вправно носився садом зі стихією вітру.