Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

полків для російського керівництва було очевидним: як і під час Кримських походів, слобідські землі стали важливим тилом і також певною мірою плацдармом для Азовських походів нового російського царя, реформатора Петра І. Хоча, варто визнати, що османську політику започаткування Російської імперії важко назвати вдалою. Саме це давало змогу продовжити автономію слобідських полків. Однак нововведення та реформування найперше, як і надалі, стосувалися слобідських полків. Наприкінці 90-х рр. XVII — на початку XVIII ст. було здійснено розмежування між слобідськими полками; визначено розподіл по службі (відтепер козаки, що несли безпосередню службу, називалися компанійцями, уся інша пільгова частина населення повинна була їх споряджати на службу й називалася «підпомічники»); в основних слобідських містах, де переважало українське населення, підпорядковане козацьким адміністраціям, було скасовано воєводське управління. Козацька старшина зосереджувала повноту влади у полках. Для кращого військового підпорядкування на прикордонні було створено так звану «Українську дивізію», а на чолі усіх полків вирішено було поставити «бригадира» — спочатку із провідних козацьких полковників, а потім із російських офіцерів. Реформи насправді у багатьох випадках були непродуманими і половинчастими, натрапляли на опір під час здійснення, однак з перетворення та втручання імперської влади продовжувалися і надалі. Тим більше, що від початку XVIII ст. прикордонні утворення були залучені в ширші геополітичні ігри. Передусім матеріальна база та військові сили зі слобідських полків було використано під час походів у Прибалтику 1701—1702 рр. Велика Північна війна виявила надто багато суперечностей в існуванні полків. Наприкінці 1708 р. слобідсько-гетьманське прикордоння стало місцем боїв між шведськими військами (з козаками гетьмана Мазепи) та російською армією (із союзними козаками, і зі слобідськими також). Крім сплюндрування прикордоння, на слобідські полки лягла важка ноша квартирування регулярних військ. Самовпевнений і невдалий Прутський похід проти Османської імперії теж дався слобожанам взнаки. Після походу постало питання про облаштування молдавського господаря Дмитра Кантемира та його оточення, що перейшли на бік Росії під час походу. Це питання досить швидко було вирішене. 1711 р. за зловживання під час походів на території Речі Посполитої було ув’язнено бригадира над слобідськими полками Федора Шидловського, а його небожа Лаврентія усунуто від полковництва у Харківському полку. Місце для керування полком та численні маєтності Шидловського були віддані молдавській політичній еміграції. Харківський полк очолив «іноземець незаобичний» (як його називала місцева старшина) Прокіп Куликовський. Протидія цим емігрантам була досить помітною, доки харківський полковник не помер 1713 р. раптовою смертю. Старшини обрали зі свого середовища полковника Григорія Квітку, що походив зі значного старшинського роду. Молдавська політична еміграція виявилася серйозним подразником для місцевої спільноти. Саме відтоді починаються набіги запорожців, що прийняли османський протекторат, на територію слобідських полків. Останнім акордом щодо реформ Петра І була участь слобідських полків разом з гетьманцями у копанні Ладозького каналу та несення служби під час Гилянських походів і в Закавказзі. Ці злигодні дуже об’єднували і ріднили слобідські полки з гетьманськими.

На 20-ті рр. XVIII ст. припадає й чергова спроба реформувати слобідські полки через спроби віддати судові повноваження до Білгородської губернської канцелярії, навести лад у митній системі і, урешті, підпорядкувати слобідські полки новоствореній Військовій колегії у 1726 р.

Однак найбільші зміни сталися у 30-ті рр. XVIII ст. З 1730 р. на південь від слобідських полків почали споруджувати Українську лінію — нову систему укріплень. Неподалік меж слобідських полків створювали нові фортеці, зокрема Більовську, Орловську, св. Параскеви, Єфремівську, Олексіївську, Михайлівську, Слобідську, Тамбовську, Петрівську. Насправді треба було відмежувати тридцять верст на північ, захопивши слобідські землі. Нові фортеці заселяли ландміліцією (однодворцями), росіянами, переведеними з південного прикордоння, часто з-під Курська та Воронежа. Це створило велику розмаїтість в регіоні і черговий великий міжетнічний контакт. Після переходу Запорізької Січі під російську імперську юрисдикцію 1734 р. та освоєння запорожцями земель на південь від лінії та поблизу Ізюмського полку можна говорити про згасання колонізаційного потенціалу слобідських полків та їхнього прикордонного значення.

Рішучіші за побудову лінії дії були пов’язані з діяльністю талановитого російського управлінця Олексія Шаховського. З 1732 р. він очолив слобідські полки: у кожному полку була утворена регулярна рота з козаків та старшин з належним статутом та муштрою, старшини мали проходити атестацію і стверджуватися у Військовій колегії як офіцери, принцип займанщини спробували скасувати. Доноси заохочувалися по полках, велися слідства щодо непослуху, а коли розпочалася російсько-турецька війна 1735 р., на слобідські полки було покладено утримання війська та його забезпечення. Зловживання, сваволя російських офіцерів, повсюдна корупція, про яку згадував бригадир над слобідськими полками Олексій Лесевицький, у минулому сам охтирський полковник, вирізняють життя слобідських полків у 30-ті рр. Ці реформи були радикальними і дуже швидкими, але ця стрімкість не вирішувала багато суперечностей правління і не призвела до належних наслідків, зокрема регуляризації козацької служби у слобідських полках.

Зміна влади в Петербурзі передбачала і зміну ставлення до цих реформ. 1740 р. нова імператриця Єлизавета почала добу змін із поблажливого ставлення до українських автономій. 1743 р. низку нововведень, як-от регулярні роти, податковий тиск на утримання армії в слобідських полках, було скасовано. Та існування козацької автономії було лише справою часу. У 50-ті роки XVIII ст. спостерігаємо кілька важливих кроків щодо обмеження автономії: скасування внутрішніх митниць 1757 р. та створення на базі слобідських полків гусарського полку. Найбільшої шкоди козацькій автономії завдавали старшинські зловживання та тривалі слідства щодо них.

Час скасування слобідських полків збігся з появою на престолі нової імператриці Катерини II. Щойно зійшовши на престол, імператриця вислухала численні скарги щодо невлаштованості цих полків, особливо від сотника Острогозького полку Прокопа Коневицького, що не знайшов спільної мови зі старшинською корпорацією. До слобідських полків було направлено комісію на чолі з гвардійським майором Євдокимом Щербініним. Сама діяльність комісії — одна із найтрагічніших сторінок історії регіону. Центральний уряд вдавався до соціальної демагогії, стверджуючи, що комісія має врятувати простолюд від сваволі старшин, у зв’язку із чим на старшину посипалися скарги, а між самими керівниками посилилася ворожнеча. Євдоким Щербінін написав змістовну доповідь про непорядки у слобідських полках, з-поміж яких комісія виділяла: неправильний розподіл підпомічників, що мали споряджати козака компанійця в похід, вільний перехід населення й відсутність чіткого обкладення податками, відсутність фіксованих цін, спорядження власним коштом, відсутність обліку коштів, існування найманства (коли козак замість себе наймає іншого вояка), проблему з кіньми через неправильне укомплектування. Ця доповідь була подана на розгляд комісії Сенату (Микита Панін, Адам Олсуфьєв, Яков Шаховськой), що була однозначна у своєму вироку, поданому на розгляд імператриці: слобідські полки слід скасувати, а на їх місці утворити Слобідсько-Українську губернію з великоросійським губернатором на