Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Після похорону ми всі повернулися до нашої домівки. Мама приготувала сандвічі та всілякі закуски, але гості здебільшого тільки пили. Хоча перед смертю тато майже рік провів у пансіонаті, хоча після його похорону в нашому будинку було більше людей, аніж коли-небудь раніше, ще ніколи вдома не було так порожньо, як того дня.

Ми з мамою щороку в день його смерті разом приходимо до крематорію. Напевне мама відвідує його частіше. Біля невеличкої таблички з його іменем завжди стоять свіжі квіти, а в Книзі спогадів я щоразу бачу нові рядки.

Сьогодні я теж знаходжу її там. Вона сидить на лавці в саду. Тьмяно світить сонце. Небом сунуть сірі стривожені хмари, гнані нетерплячим вітерцем. Мама одягнена в блакитні джинси і гарний червоний піджак.

— Привіт.

— Привіт, мамо.

Я сідаю коло неї. Вона повертає голову, і на сонці зблискують її маленькі круглі окуляри.

— Маєш стомлений вигляд, Еде.

— Так. Видався важкий тиждень. Вибач, що через мене тобі довелося перервати свою відпустку.

Вона махає рукою.

— Нічого мені не довелося. Я сама так вирішила. Зрештою, побачивши одне озеро, можна сказати, що я бачила їх усі.

— Усе одно дякую, що повернулася.

— Думаю, чотири дні з Пушинкою — це занадто для вас обох.

Я силувано всміхаюся.

— Може, нарешті розкажеш мені, що сталося? — Вона дивиться на мене точнісінько так, як колись у дитинстві. Таке відчуття, що вона бачить мене наскрізь і відразу помітить найменшу брехню.

— Хлоя пішла.

— Пішла?

— Зібрала речі, пішла, зникла.

— І нічого не пояснила?

— Нічогісінько.

Правду кажучи, іншого я й не чекав. Та кого я обманюю. Перших кілька днів я чи то очікував, чи то сподівався, що вона вийде на зв’язок. Що вона, наче й не було нічого, зайде до кухні, зварить собі кави, зиркне на мене, іронічно здійнявши одну брову, і дасть просте і лаконічне пояснення, від якого я почуватимуся нікчемним придуркуватим параноїком.

Та вона не з’явилася. Тепер, коли минув майже тиждень, хоч із якого боку я б дивився на цю ситуацію, напрошувалося лиш одне очевидне пояснення: Хлоя — підступна молода особа, яка обвела мене круг пальця.

— Знаєш, вона мені ніколи не подобалася, — каже мама. — Але це на неї не схоже.

— Мабуть, я не дуже добре знаюся на людях.

— Не треба себе звинувачувати, Еде. Дехто вміє віртуозно брехати.

Так, твоя правда.

— Мамо, ти пам’ятаєш Ханну Томас?

Вона супиться.

— Так, але я не розумію…

— Хлоя — донька Ханни Томас.

За скельцями окулярів її очі трохи розширюються, але вона не втрачає самовладання.

— Он воно що. Це вона тобі сказала?

— Ні. Мені сказала Ніккі.

— Ти говорив з Ніккі?

— Я зустрічався з нею.

— Як у неї справи?

— Напевно, так само, як тоді, коли ти зустрічалася з нею п’ять років тому… і розказала, що насправді сталося з її татом.

Западає тривала тиша. Мама опускає голову. Її руки скоцюрблені, помережані синіми венами. Мабуть, саме руки завжди нас видають. Видають наш вік. І нашу знервованість. Мамині руки могли робити дивовижні речі. Вони могли розплутувати моє скуйовджене волосся, лагідно торкатися моєї щоки, промивати і заклеювати пластирем розбиті коліна. Вони вміли робити й інші речі, що їх деякі люди вважали не такими приємними.

Нарешті мама каже:

— Це Джеррі мене переконав. Я все йому розповіла. Мені навіть полегшало після того зізнання. А він допоміг мені зрозуміти, що Ніккі треба довідатися правду.

— То де ж ця правда?

Вона сумовито всміхається.

— Я завжди казала тобі ніколи не шкодувати. Ти ухвалюєш якесь рішення, бо на той момент маєш для цього вагому причину. Навіть якщо пізніше твоє рішення виявиться хибним, тобі з ним жити.

— Минулого не повернеш.

— Так. Та іноді з ним тяжко змиритися.

Я чекаю. Мама зітхає.

— Ханна Томас була вразливою дівчиною. Легко піддавалася на маніпуляції. Завжди шукала собі кумирів. На свою біду, вона знайшла його.

— Отця Мартіна?

Мама киває.

— Вона прийшла до мене одного вечора…

— Я пам’ятаю.

— Пам’ятаєш?

— Я бачив, як ви сиділи у вітальні.

— Вона мала б записатися на прийом до клініки. Я мала б на цьому наполягти, але бідолашна дівчина була така засмучена, вона не знала, до кого звернутися, тому я впустила її додому, заварила їй чаю…

— Незважаючи навіть на те, що вона була однією з протестувальників?

— Я лікар. Лікарям не випадає судити. Вона була вагітна. Чотири місяці. Вона боялася зізнатися своєму батькові. А їй було лише шістнадцять.

— Вона хотіла залишити дитину?

— Вона сама не знала, чого хотіла. Вона була малою й наляканою дівчинкою.

— То що ти їй сказала?

— Спочатку вона не хотіла зізнаватися, хто батько, а потім її ніби прорвало. Вона казала, що вони з отцем Мартіном кохали одне одного, але церква хотіла їх розлучити. — Мама хитає головою. — Я дала Ханні найкращу пораду, яку тільки могла знайти, і вона пішла, трохи заспокоївшись. Мушу зізнатися, що її історія неабияк мене схвилювала. Мене сповнювали суперечливі почуття. А потім, коли того дня під час похорону її батько увірвався до церкви і звинуватив Шона Купера у зґвалтуванні…

— Ти знала правду.

— Так. Але що я могла вдіяти? Я не могла виказати таємницю Ханни.

— Але ти розказала татові?

Вона киває.

— Він і так знав, що вона приходила до мене. Того-таки вечора я все йому розповіла. Він хотів піти в поліцію, звернутися до церкви, викрити отця Мартіна, але я переконала його тримати язика за зубами.

— Та він не зміг, еге ж?

— Не зміг. Коли наше вікно розбили цеглиною, він страшенно розгнівався. Ми посварилися…

— Я чув. Тато пішов з дому і напився…

Я знаю, що було далі, але дозволяю мамі продовжувати.

— Того вечора в пабі також був батько Ханни зі своїми друзяками. Твій тато добряче хильнув, а ще він був такий розгніваний…

— Він розказав їм, що це отець Мартін був батьком Ханниної дитини?

Мама знову киває.

— Ти маєш зрозуміти, він не міг передбачити того, що сталося. Він не міг знати, що вони скоять таке з отцем Мартіном. Вони ввірвалися до нього додому, притягнули його до церкви і жорстоко побили.

— Знаю, — кажу я. — Я це розумію.

Так само як і Ґев не міг передбачити того, що станеться, коли він вирішив поцупити Шонів велосипед. Так само як я не міг передбачити, що трапиться, коли залишив персня на кухні в містера Геллорана.

— Чому ти нічого не сказала після нападу? Чому тато нічого не розповів?

— Енді Томас був офіцером поліції. І ми