Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89"

І ось настав день, коли мого сусіда виписали додому, а зі мною завідуюча провела бесіду, з якої стало відомо, що мене на сто процентів вдалося врятувати від смертельної недуги, проте контрольні спостереження наді мною вестимуться не один рік, оскільки вони становитимуть виняткову цінність для медицини.

— Чому б вам, Іване Пилиповичу, не піти до нас санітаром, — раптом запропонувала мені завідуюча. — Добре подумайте, а як надумаєтеся, неодмінно приходьте.

Така пропозиція великою мірою співпадала з моїми та Петровими планами, відтак я обіцяв написати заяву, хоч щось нерозпізнане запротестувало в моїй душі. Може, то був підсвідомий протест проти ритуалу, який незмінно виконувався в останню п’ятницю кожного місяця: щербата сестра обходила палати й ніби між іншим повідомляла, що наступного понеділка у завідуючої відділенням день народження; що в останній понеділок місяця у кабінет до завідуючої займали чергу ходячі хворі й родичі лежачих. На мої обурення, пам’ятаю, сусід по палаті порадив: “Будь вище цього, і ти досягнеш істинних висот у житті”. Ми тоді довго сміялись. День у день ми набиралися сил, отож будь-який жарт, каламбур присмачував наше одужання.

…Вдома я остаточно зміцнів і в один з вихідних запросив Петра до Голосіївського лісу. Дув холодний вітрисько, натрапивши на затишний ярок, ми вмостилися на пеньках, і я переповів Петрові останнього Свєшникового листа, в якому йшлося про експеримент, проведений його групою. Вони вирішили, застосувавши метод Ікс, розсипати на пісок чотириповерховий будинок, призначений для знесення. Для повної безпеки навколо розставили людей, і Свєшников подав знак. Та нічого очікуваного не сталося! Засмучені невдачею хлопці вже хотіли були махнути рукою на свій намір, коли Свєшников здогадався зайти до будинку. Вже на першому поверсі вій побачив занехаяну болонку, що спала в кутку крихітної комірчини на злежаній лахманині. Собака в руки не далася, зі скавучанням кинулася надвір. Після цього експеримент повторили, і будинок в одну мить безшумно перетворився на хмару пилу. Все це зафіксували на кіноплівку. Тепер Свєшников остаточно переконався: природа, допускаючи безрозсудний розвиток нищівної енергії, не могла їй нічого не протиставити. “Розшукуймо ж собі подібних і діймо! — закликав Свєшников. — Щодалі нас більшатиме й більшатиме”.

Мені раптом спало на думку показати листа завідуючій відділенням і з нею про все відверто поговорити. Адже для нас з Петром диспансер з його тяжкохворими був просто необхідністю.

Проте завідуюча, як виявилося, вчилася на курсах підвищення кваліфікації.

— Зайдіть наступного понеділка, — сказала щербата медсестра. — До речі, не забудьте привітати її з днем народження.

Я повернувся додому. В поштовій скриньці на меде чекав лист від сестри Галини. Вона писала, що посадила грядку, огірки вже зійшли, що череди ще не пасуть, бо цієї весни багато всякої кусючої мошви, від якої дуріють корови, що Надійку невістка обіцяє привезти на початку липня, а коли збираюся приїхати до неї я?

Відповідь я написав того ж дня, розповів про свою хворобу, про те, як тамував приступи болю згадками про рідне село, про забави з маленькою Надійкою. Потім я повідомив, що, можливо, приїду в гості не сам, а з Петром і Свєшниковим, почистимо криницю і перекриємо сарай.

Водночас я ретельно обдумав свою майбутню зустріч із завідуючою відділенням. Будь-що я мав переконати її в необхідності широкого експерименту в диспансері, застосування методу Ікс. Я зайшов у комісійний магазин і купив дерев’яну в’єтнамську шкатулку, на кришці якої під чорним лаком коливалися тонкі водорослі й плавали чотири золоті рибки з пишним оперенням. Прямо тобі півпі, а не рибки! Шкатулка мала зіграти основну роль у розмові із завідуючою.

Ледь дочекавшись понеділка, я з незвичною тривогою на душі постукав у кабінет завідуючої відділенням. А вій виявився геть заставлений вазами й вазочками з пишними букетами бузку, тюльпанів і півоній. Завідуюча зустріла мене якось насторожено, паче вона наперед знала усе, що я їй скажу. Привітавши завідуючу з “днем народження”, я простяг їй шкатулку, котра за мить мала спалахнути й зробити нас спільниками.

Я не чекав, що завідуюча блискавично схопить мене за руку й крижаний холод зсудомить моє тіло. Виходить, що й на таких винятково обдарованих саперів, як я, завжди існує нерозгадана міна…

Кімнату враз осяяла голуба блискавка, і я, наче прорвавши різноколірну паперову шпалеру, на якій була зображена завідуюча відділенням онкологічного диспансеру, ні з того ні з сього опинився на березі Псла. Білів, пісок, низько над водою зависли сині бабки, а здалеку, з-під лісу, линув зозулин голос. Більше ні душі…

Я швидко роздягся, повільно забрів у воду й поплив за течією мимо зелених берегів. Плив, огортаючи собою слизькі дерева на дні, викорчувані минулою повінню, плинув, горнучи поперед себе дрібний пісок, торкаючи пругких риб та іншу водяну живність, ворушачи осокою, лепехою, лататтям, тихо піднімаючись у чисте голубе пебо й пливучи там легкою хмаринкою. Чому це я раніше не здогадувався, що можна отак, наче дрібок солі в воді, блаженно розчинитися в часі й просторі?..

По телефону разів три різними голосами запитували чи, бува, не заходив у диспансер Петренко Іван Пилипович, виписаний звідти місяць тому, і завідуюча відділенням з жартівливим відтінком у голосі відповідала, що й сама б не проти його побачити.

Потім про Петренка Івана Пилиповича вже ніхто ніколи не запитував.

А завідуюча відділенням якось намірилася було викинути шкатулку із золотими рибками під чорним лаком, та передумала. І шкатулка так і лишилася на її робочому столі. В ній зручно зберігати скріпки, чинки, гумка й інші канцелярські дрібнички.

Василь Плєхов

ЗУСТРІЧ

Ну от, півшляху, вважай, позаду. І нічого страшного не сталося. А галасу було! А застережень! “Гори не люблять жартів! У гори не можна ходити одному! У гори не можна ходити без спорядження!” І те не можна, і це не можна. Сміх, та й годі. Звичайно, якщо йдеться про штурм Евересту, тоді ясно. Але прогулянка в ласкаві, обжиті

Кавказькі гори!..

— Ти не знаєш гір, не розумієш гір, взагалі нічого не розумієш! — це Сурен, начальник місцевого рятувального загону і мій приятель.

Вродливе Суренове обличчя червоніє, вуса піднялися сторчма, перед моїм лицем мелькають руки. Який темперамент, і як бездарно витрачається! Загалом-то він чудовий хлопець і