Читати книгу - "Вояки"

Відомо, що солдати, зокрема й «Кам’яна Стіна» Джексон, під час маршу можуть спати на ходу. Якщо людина достатньо втомлена, розповідає Беленкі, її мозок ніби розділяється — одна частина засинає, друга — ні. Деякі птиці та морські ссавці роблять це регулярно. Дельфіни та тюлені здатні до півкульного сну — спить одна півкуля мозку. Причина — необхідність для другої напівкулі контролювати дихання. Це стосується морських ссавців, для цього їм треба підійматися до поверхні води. Коли зграї гусей чи качок сплять на землі, птахи, що перебувають скраю, сплять, розплющивши одне око, відповідна півкуля мозку залишається активною і сканує довкілля щодо появи хижаків.

З військових перспектив, солдат, здатний маршувати, чи плавати, чи видивлятися ворогів і при цьому добирати час сну, був би дуже бажаним надбанням. Це збігається з однією ціллю військової інституції з футуристичною назвою Агенція передових оборонних дослідницьких проектів (Defense Advanced Research Projects Agency — DARPA): «Надати солдатам можливість обходитися без сну зі збереженням пильності та ефективності до семи послідовних діб без настання будь-яких негативних наслідків щодо їхнього розумового чи фізичного стану, а також без необхідності застосовувати стимулятори сучасного покоління». Ось чому Міністерство оборони можна побачити в списках спонсорів досліджень щодо можливостей сну однією півкулею мозку. Якщо тільки науковцям удасться вирахувати, яким чином це роблять качки, можливо, що вояків теж вдасться — за допомогою хімії чи хірургії, хтозна — навчити робити так само. Беленкі ставиться до цього скептично. «Ми й досі не розуміємо, що саме запускає механізм сну всього мозку».

Це не заважає військовим організаціям фантазувати. Я натрапила на симпозіум НАТО, присвячений «Оптимізації можливостей людини», на якому обговорювали медичні технології, що можна було б переорієнтувати на військові потреби. Серед протезів кінцівок, що «надавали б надлюдську силу», та очних імплантатів, які забезпечували б інфрачервоне та ультрафіолетове бачення, було і таке: розітнення мозолистого тіла задля «набуття можливості сну однією півкулею та постійного підтримання пильності». Хірургам іноді доводиться це робити, щоб зменшити кількість нападів у пацієнтів, що страждають на тяжкі форми епілепсії. Та чи справді це впливає на те, як пацієнт спить? Селім Бенбадіз, директор Програми всебічного вивчення епілепсії Університету Південної Флориди, автор наукової роботи, у якій описано згадану процедуру, це заперечує. Він також додає, що в декотрих дітей спостерігається недорозвиненість мозолистого тіла, але вони сплять нормально, обома півкулями одночасно.

— Вони там багато божевільних речей розглядають як хороші ідеї,— каже Беленкі про Агенцію передових оборонних дослідницьких проектів.

Так воно і є. У їхньому списку побажань є «хірургічне вживлення зябер».

«Застосування ядерної зброї санкціоновано». Це знову голос із інтеркому. Я знаю, що це навчання, але від почутого стає зле. Я озираюся на моряків навколо. Один розплутує електричний подовжувач. Його обличчя нічого не виражає. Матрос, що сидить за консоллю, сякається.

— А якби це було насправді,— питаю Мюррея, — то все відбувалося б так, як зараз? Люди б спокійно робили те, що роблять, висякували б носа?..

У мене таке в голові не вкладається.

Мюррей у такі ігри не грає.

— Якщо вам заклало носа, ви його висякуєте.

Повз мене поспіхом проходять двоє матросів, кожен з них тримається за куток чогось схожого на лотерейний білет. Це — код для відкриття ящика з ключами для пуску ракет. З моменту, коли карточка з кодом покидає сейф, її постійно повинні тримати в руках двоє осіб, таке правило заведено з тієї самої причини, з якої правила багатьох авіакомпаній, введені після випадку з літаком «Джерменвінгз» у 2015 році[193], вимагають, щоб у кабіні пілотів повсякчас перебувало не менш ніж двоє людей.

Якби це був справжній пуск ракет, закладаюся, що адреналін забезпечив би всіх членів екіпажу бадьорістю, незалежно від того, скільки вони перед цим спали. Але повсякденні рутинні справи на борту підводного човна з балістичними ракетами збуджують значно менше. Більшість вахт — нудна справа: людина наглядає за чимось годинами. Дисплеї, показники, прилади, сонар. Така суміш не може не тривожити: недосипання, нудьга, великі штуки з руйнівним потенціалом.

— Флот не хоче, аби ми публікували щось, де йтиметься, що хлопці, які повинні виконувати моніторинг ядерних реакторів, іноді засинають на вахті,— розповів мені Дайч, — але ми ж знаємо, що таке трапляється.

Утомлені люди, навіть якщо вони не засинають, не дуже годяться для вахти. Коли психологи ставлять перед людьми, що не висипляються, стандартні когнітивні завдання, результати, які вони демонструють, — здатність звертати увагу та помічати відхилення — помітно знижуються.

Відвідати реакторний відсік «Теннессі» та людей, які там працюють, мені не вдалось, у мене немає допуску в ту частину субмарини, зате я побувала в торпедному відсіку. Торпед там чотири, вони масивні, схожі на середньовічні тарани. Дуже мило (я так думаю) торпеди називають на імена, на честь дружин торпедистів. Я спитала в торпедиста, який був на вахті, коли востаннє американський підводний човен випускав торпеду по кораблю. Він на мить замислився. «У Другу світову війну». Він, як ремонтник з «Мейтагу»[194], завжди готовий до роботи, виконувати яку, скоріш за все, не доведеться. Вахта в торпедному відсіку — це низка оглядів, обходів, заповнення документів. Документація повсюди[195]. За винятком Центру керування ракетами та гідроакустичного поста, велика частина обладнання «Теннессі» аналогова. Коли оглядала відсік, якоїсь миті я подумала про частини туби[196]. На панелі пуску торпед містяться великі пластикові кнопки — «затоплення труби», «відкриття заслінки», «готовність до пуску» — вони миготять червоним чи зеленим кольором, такі штуки були б дуже доречні в «Астон Мартіні» Джеймза Бонда. У ракетному відсіку також є панелі з подібними кнопками в стилі «ретро». Вони дали привід для одного з висловлювань Мюррея, вартого цитування, — воно могло б, якщо не вдаватися до додаткових заходів безпеки, доповнити «Г’юстон, у нас проблеми» та «Дивись, як я можу» в пантеоні непримітних передвісників катастроф: «Спиратися на ті штуки не варто».

На інтуїтивному рівні розуміння того, що за реакторами, торпедами та зброєю масового ураження наглядають люди, пильність яких на межі, викликає стурбованість. Факт, що все це відбувається на підводному човні, на глибині кілька сотень футів, значно її підсилює. Однак, згідно зі статистичними даними, найбільші ризики — не від реакторного відсіку чи глибини. Найбільший ризик виникає під час виконання, здавалося б, доволі прямолінійного, та все ж, фактично, зовсім непростого завдання з підняття підводного