Читати книгу - "Бенкет круків"

Санса дивилася, як Ройс розгортає пергамент.

— Це... це неочікувано, мілорде.

Вона вражено угледіла сльози в його очах.

— Неочікувано, але ж не незаслужено. Міледі цінувала вас понад усіх своїх прапороносців. Спиралася на вас, як на валун, і так вас і називала.

— Валун,— почервонів лорд Нестор.— Так і називала?

— Дуже часто. А це,— Пітир вказав на пергамент,— тому доказ.

— Це... приємно знати. Джон Арин цінував мою службу, я знаю, однак леді Лайса... вона зневажила мене, коли я прийшов залицятися, і я боявся...— лорд Нестор нахмурився.— Тут печатка Аринів, я бачу, але підпис...

— Лайсу вбили, вона не встигла підписати грамоту, отож її підписав я, лорд-оборонець. Як вона того й хотіла.

— Зрозуміло,— лорд Нестор згорнув пергамент.— Ви... дуже обов'язковий, мілорде. І мужності вам не бракує. Дехто вважатиме цей дарунок недоречним і звинувачуватиме за це вас. Посада доглядача Місячної брами ніколи не була спадковою. Браму звели Арини ще за тих часів, коли носили соколину корону та правили Видолом як королі. Гніздо було їхньою літньою резиденцією, однак коли випадав сніг, двір спускався вниз. Багато хто вважає Браму королівською, так само як і Гніздо.

— У Видолі уже триста років немає королів,— зауважив Пітир Бейліш.

— Бо з'явилися дракони,— погодився лорд Нестор.— Та навіть по тому Брама лишалася замком Аринів. Джон Арин і сам служив доглядачем Місячної брами, поки живий був його батько. Зійшовши на престол Гнізда, він цю честь передав своєму брату Роннелу, а після нього — своєму родичу Денісу.

— Братів у лорда Роберта немає. А родичі всі далекі.

— Це правда,— лорд Нестор міцно стиснув пергамент.— Не скажу, що зовсім на це не сподівався. Поки лорд Джон правив державою як правиця, саме я правив Видолом від його імені. Робив усе, що від мене вимагалося, але нічого не вимагав для себе. Але ж, боги праведні, я це заслужив!

— Заслужили,— сказав Пітир,— і лорду Роберту спатиметься краще, коли він знатиме, що ви завжди поряд — відданий друг біля підніжжя його гір. Отож...— він підніс кубок,— тост, мілорде. За дім Ройсів, доглядачів Місячної брами... віднині й довіку.

— Віднині й довіку, так!

Срібні кубки брязнули.

Пізніше, набагато пізніше, коли в карафі не залишилося ні краплі арборського золотого, лорд Нестор нарешті повернувся до товариства своїх лицарів. Санса на той час уже засинала навстоячки, мріючи тільки залізти до себе в ліжко, однак Пітир ухопив її за зап'ясток.

— Бачиш, на які дива здатні брехня й арборське золоте?

Чому їй так хочеться розплакатися? Добре, що Нестор Ройс уже пішов.

— То це все брехня?

— Не все. Лайса частенько називала лорда Нестора валуном, тільки навряд чи це був комплімент. Сина його вона кликала брилою. Вона знала, що лорд Нестор мріє одного дня отримати собі Браму, стати справжнім лордом, а не тільки з титулу, однак Лайса сподівалася народити ще синів і хотіла передати замок Робертовому молодшому брату,— він підвівся.— Ти зрозуміла, що тут відбулося, Алейн?

Санса на мить завагалася.

— Ви віддали лорду Нестору Місячну браму, щоб заручитися його підтримкою.

— Так,— підтвердив Пітир,— але ж наш валун — Ройс, а це означає, що він страшенно гоноровий і колючий. Якби я прямо запропонував йому грошей, він за таку зневагу до своєї честі надувся б, як сердита жаба. Але ось таким робом... він не зовсім уже дурень, однак брехня, яку йому піднесли, виявилася солодшою за правду. Йому хочеться вірити, що Лайса цінувала його понад інших прапороносців. Зрештою, одним з цих інших є Бронзовий Йон, і Нестор дуже добре пам'ятає, що сам він походить з молодшої гілки дому Ройсів. Для свого сина він хоче більшого. Гонорові люди заради своїх дітей зроблять таке, чого б ніколи не зробили заради себе.

Санса кивнула.

— А підпис... ви ж могли попросити лорда Роберта поставити свій підпис і печатку, але натомість...

— ...підписав сам як лорд-оборонець. А чому?

— Тому що... як вас змістять або... або уб'ють...

— ...право лорда Нестора на Браму одразу опиниться під сумнівом. Запевняю тебе, він це усвідомлює. А ти розумниця, що здогадалася. Однак чого ще я міг очікувати від рідної дочки?

— Дякую,— Санса почувалася безглуздо гордою через те, що розгадала загадку, але й збентеженою водночас.— Але ж я не дочка. Не ваша дочка. Не насправді. Ну, тобто я вдаю з себе Алейн, але ж ви знаєте...

Мізинчик приклав пальця до вуст.

— Я знаю, і ти знаєш. Але деякі речі не варто вимовляти вголос, люба.

— Навіть коли ми наодинці?

— Особливо коли ми наодинці. Бо може так статися, що одного дня в кімнату непомітно зайде слуга, або вартовий при дверях підслухає зайве. Ти ж не хочеш більше крові на своїх маленьких гарненьких ручках, дорогенька?

Перед Сансиними очима плавало обличчя Марильйона з білою пов'язкою на очах. А позаду виднівся сер Донтос, з якого так і стриміла арбалетна стріла.

— Ні,— сказала Санса.— Будь ласка.

— Так і кортить сказати, що ми тут не в ігри граємося, донечко, але ж це таки гра. Це гра престолів.

«Я не просила про це. Гра ця занадто небезпечна. Один промах — і я помру».

— Освел... мілорде, коли я втікала з Королівського Причалу, це Освел тої ночі забирав мене човном. Він, певно, знає, хто я така.

— І сер Лотор також знає, якщо він не такий дурний, як овечий кізяк. Але Освел служить мені дуже давно, а Брун мовчун з природи. На моє прохання Кетлблек наглядає за Бруном, а Брун — за Кетлблеком. Нікому не довіряти порадив я колись Едарду Старку, але він не послухався. Ти — Алейн і маєш лишатися Алейн повсякчас. Навіть отут,— він поклав два пальці їй ліворуч на груди.— Навіть у власному серці. Зможеш так? Зможеш стати моєю дочкою в своєму серці?

— Я...

«Я не знаю, мілорде»,— мало не сказала вона, але зовсім не це він хоче почути. «Брехні й арборське золоте».

— Я — Алейн, батьку. Хто ж іще?

Лорд Мізинчик поцілував її в щоку.

— З моїм розумом і з красою Кет ти завоюєш світ, люба. А тепер спати.

Гретчел розпалила у неї в коминку вогонь і підбила перину. Роздягнувшись, Санса пірнула під покривало. «Сьогодні вночі він не співатиме,— подумала вона,— коли в замку лорд