Читати книгу - "Англійський пацієнт"

в сутінках, перед заходом сонця і появою зірок. Тоді все на пустельному диску ставало однаковим. Йти далі означало збитися з маршруту, можливо, аж на дев’яносто градусів. Він почекав, поки зорі намалюють на небі свою мапу, і рушив уперед, читаючи їх щогодини. Раніше, коли чоловік подорожував пустелею із провідниками, вони вішали ліхтар на довжелезний ціпок, а решта людей ішла за тим, хто читав зірки, наступаючи на плями світла.

Чоловік просувався так швидко, як міг би йти верблюд. Дві з половиною милі на годину. Якщо пощастить, можна знайти страусині яйця, якщо не пощастить, піщана буря знищить усе довкола. Він ішов три дні, не маючи жодної їжі. Заборонив собі думати про неї. Коли дістанеться Ель-Таджу, з’їсть абру, котру готують горанські племена. Вони роблять її з кавуна колоцинта[93]. Варять плоди, поки вони перестануть гірчити, і змішують з інжиром і бобами ріжкового дерева. Він пройде вулицями, де продають годинники й алебастр. «Хай благословить Бог твого попутника, — казав Медокс. — Бувай». І помахав рукою. Бог живе лише в пустелі, тепер він готовий це визнати. За її межами є тільки торгівля й влада, гроші та війна. Світом керують фінансові і військові деспоти.

Він був у зруйнованій країні, рухався від піску до скель. Забороняв собі думати про Кетрін. Раптом з’явилися пагорби, схожі на середньовічні замки. Чоловік ішов, доки його тінь не злилася з тінню гори. Чагарники мімози. Колоцинти. Проревів скелям її ім’я. Луна — це душа голосу, натхненна порожнечею.

Нарешті дістався Ель-Таджу. Впродовж усієї подорожі він уявляв собі дзеркальну вуличку. Коли зробив крок до окраїн поселення, його оточили англійські військові джипи, люди забрали його із собою, не дослухаючись до оповіді про поранену жінку в Увейнаті, лише за сімдесят миль звідси, взагалі не слухаючи, що він казав.

— Ти хочеш сказати, що англійці не повірили тобі? Ніхто тебе не слухав?

— Жоден з них.

— Чому?

— Я не сказав їм справжнє прізвище.

— Твоє?

— Своє я назвав.

— А чиє ж?

— Її. Її прізвище. Прізвище, яке дав їй її чоловік.

— А що ж ти сказав?

Чоловік мовчить.

— Прокидайся! Що ти сказав їм?

— Я сказав, що це моя дружина. Я сказав, що її звуть Кетрін. Її чоловік помер. Я сказав, що вона важко поранилася в печері Гільф-ель-Кебіру, неподалік Увейнату, на північ від криниці Айн-Дуа. Їй потрібна була вода. Їй потрібна була їжа. Я пішов би з ними, довів би їх до того місця. Я казав, що мені потрібен лише джип. Один з їхніх проклятих джипів… Можливо, після подорожі я виглядав, як один із тих божевільних пустельних проповідників, але не думаю. Війна вже почалася. Вони вишукували в пустелі шпигунів. Будь-хто, хто мав іноземне ім’я й тинявся цими маленькими містечками в оазах, викликав підозру. Вона була лише за сімдесят миль, а вони не слухали мене. Це була просто випадкова група англійців в Ель-Таджі. Мабуть, тоді я від люті перетворився на берсерка. Вони мали з собою навіть пересувну тюрму з плетеними клітками, розміром як душова кабіна. Мене замкнули в одній із них і запхали до вантажівки. Я гатив по ній кулаками, поки не випав на вулицю. Я кричав: «Кетрін!» Кричав: «Гільф-ель-Кебір!» Але єдине ім’я, яке я мав би прокричати, кинути їм у долоні, як візитівку, було «Кліфтон».

Вони знову запхали мене до авто. Для них я був тільки черговим потенційним другорядним шпигуном. Лише черговим міжнародним байстрюком.

Караваджо захотілося встати і втекти з цієї вілли, з цієї країни, від уламків війни. Він усього лише злодій. Він тільки хоче, щоби поруч із ним були Хана й сапер, а ще краще — його однолітки в барі, де він знає кожного, де він може танцювати й розмовляти з жінкою, класти голову їй на плече, притулятися головою до її чола, робити що завгодно, але він знає, що спочатку мусить вийти з пустелі, з цієї химерної споруди, зведеної морфієм. Він мусить відірватися від незримого шляху, котрий веде до Ель-Таджу. Цей чоловік, якого він вважає Алмаші, використав його та морфієві ін’єкції для повернення у власні світи, сповнені особистого смутку. Більше не має значення, чий бік він обрав на війні.

Але Караваджо нахиляється вперед.

— Я хочу дещо знати.

— Що?

— Я хочу знати, чи ти вбив Кетрін Кліфтон. Тобто якщо ти вбивця Кліфтона, то цим умертвив і її.

— Ні. Я ніколи навіть не уявляв собі таке.

— Я питаю це тому, що Джеффрі Кліфтон працював на британську розвідку. Боюся, що він не був просто наївним англійцем. Дружнім хлопчиною. Англійці були зацікавлені в тому, щоб він стежив за вашою дивною компанією в Єгипетсько-Лівійській пустелі. Вони знали, що одного дня пустеля перетвориться на театр воєнних дій. А він був спеціалістом із аерофотозйомки. Його смерть збентежила їх і досі не дає спокою. Вони досі цікавляться цією загадкою. Розвідка знала про твій роман із його дружиною з першого дня. Навіть якщо сам Кліфтон не знав. Вони гадали, що його смерть була зрежисована, наче захист, який підіймає розвідний міст. Вони чекали на тебе в Каїрі, але, звичайно, ти повернувся до пустелі. Згодом я поїхав до Італії і проґавив останню частину твоєї історії.

— Тож ти шукав мене.

— Я прийшов через дівчину. Знав її батька. І остання людина, яку я сподівався побачити у цьому знищеному артобстрілами монастирі, — це граф Ладислав де Алмаші. Чесно кажучи, ти сподобався мені більше, ніж усі, з ким я колись працював.

Прямокутник світла наповз на обличчя Караваджо, обрамив його голову й груди так, що чоловік здавався англійцеві портретом. У тьмяному світлі його волосся ще могло здаватися темним, але зараз воно було розкуйовджене та яскраво освітлене, добряче проглядалася сивина. Зате мішки під очима зникли в рожевому світлі пізнього надвечір’я.

Він покрутився на стільці й відкинувся на спинку, не відводячи очей від Алмаші. Слова не давалися Караваджо легко. Він тер підборіддя, морщився, заплющував очі, щоб подумати у темряві, і лише тоді щось бовкав, стрімко забуваючи власні думки. Він сидів у ромбічній рамці зі світла, згорбившись на стільці поруч із ліжком Алмаші, і відчував, як переповнюється темрявою. Один із двох старих чоловіків у цій історії.

— Я можу говорити з тобою, Караваджо, бо відчуваю, що ми обоє помремо. Дівчина з хлопцем поки що безсмертні. Попри те, що вони пережили.