Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

— Доля. — Тед змив з волосся майже всю кров. Закрутив воду і востаннє оглянув свій примарний образ на склі. За вікном стелилося в усій своїй повноті гаряче літо, таке юне, яким Тедові Бротіґену вже ніколи не стати, і таке юне, яким уже ніколи не буде Боббі. — Ка — це доля. Тобі не байдуже на мене, Боббі?

— Ти ж сам знаєш, що ні, — сказав Боббі, знову розплакавшись. Останнім часом він тільки те й робить, що плаче. Аж очі болять. — Ще й як не байдуже.

— Тоді спробуй стати своїй мамі другом. Як не заради себе, то заради мене. Залишайся з нею і допоможи їй загоїти рани. А я весь час посилатиму тобі листівки.

Вони пішли до вітальні. Боббі стало трішечки легше, та йому хотілося, щоб Тед його обійняв. Хотілося дужче за все на світі.

Двері до ванної відчинилися. Керол вийшла перша, з невластивою їй сором’язливістю втупившись у свої ноги. Мокре волосся було зачесане назад і зібране гумкою у хвостик. На Керол була стара мамина блузка, сягаючи їй ледь не до колін, наче сукня. Червоних шортів узагалі не було видно.

— Іди на ґанок і зачекай там, — звеліла Ліз.

— Добре.

— Ти ж не підеш додому без мене?

— Ні! — вигукнула Керол. На її похнюпленому обличчі відбилася паніка.

— Добре. Стій коло валіз.

Керол рушила до вхідних дверей, та потім обернулася.

— Теде, дякую, що вправили мені руку. Сподіваюся, у вас через це не виникне неприємностей. Я б не хотіла…

— Іди на клятий ґанок, — гаркнула Ліз.

— …щоб хтось мав через мене неприємності, — закінчила Керол писклявим голосочком, ніби шепіт мишки з мультика. Вона вийшла, блузка Ліз метлялася довкола. За звичайних обставин це виглядало б кумедно. Ліз повернулася до Боббі й, коли він придивився до неї уважніше, серце упало в п’яти. У ній знову спалахнув гнів. По вкритому синцями обличчі та шиї розлився багряний рум’янець.

«О Боже, що цього разу?» — подумав Боббі. Тут вона підняла вгору зелений брелок і він усе зрозумів.

— Звідки це в тебе, Бобику?

— Я… це…

Та він не знаходив, що відповісти: ні відмазки, ні відвертої брехні, ані навіть правди.

Несподівано Боббі відчув величезну втому. У цілому світі він бажав лише одного: доповзти до своєї кімнати, забитися під ковдру і заснути.

— Це я йому дав, — м’яко сказав Тед, — учора.

— Ти водив мого сина до букмекерської контори у Бріджпорті? В покерний салон у Бріджпорті?

На брелоку не написано, що це — букмекерська контора, і про покерний салон теж… бо це незаконно. Вона знає, щó там, бо туди ходив тато. А який батько, такий і син. Хіба не так говорять? Який батько, такий син.

— Я повіз його в кіно, — пояснив Тед. — На «Прокляте селище» до «Крітеріону». Поки він дивився, я сходив у «Кутову лузу» в одній справі.

— У якій справі?

— Ставив на бокс.

На мить серце Боббі опустилося ще нижче.

«Ти що, здурів? — майнуло в голові. — Чому не збрехав? Якби ж ти тільки знав, як вона ставиться до таких речей».

Але Тед знав, звичайно ж, знав.

— Ставив на бокс, — Ліз кивнула. — Он воно як. Залишив мого сина самого у бріджпортському кінотеатрі й пішов робити ставку на бокс, — вона розреготалася, як навіжена. — Аякже. Певно, я маю тобі подякувати? Ти подарував йому такий чудовий сувенір. Якщо він вирішить коли-небудь сам зробити ставку або, як татусь, процвиндрити гроші в покер, то знатиме, куди звертатися.

— Я залишив його на дві години в кіно, ви залишили його зі мною. І, схоже, він якось пережив і те, і інше.

Якусь мить у Ліз було таке обличчя, як ніби їй дали ляпаса, тоді — наче от-от вона розплачеться. Потім обличчя розгладилося і стало непроникним. Жінка затиснула зелений брелок у жмені й він зник у кишені сукні. Боббі знав, що більше йому брелока не бачити. Ну й не треба. Йому перехотілося його бачити.

— Боббі, йди до своєї кімнати, — сказала мама.

— Ні.

— Боббі, йди до своєї кімнати!

— Ні! Я не хочу!

Стоячи в пружку сонячного світла на килимку «Ласкаво просимо», поряд з валізами Ліз Ґарфілд і потопаючи в її старій блузці, Керол заплакала, почувши підвищені голоси.

— Іди до своєї кімнати, Боббі, — спокійно попросив Тед. — Я дуже радий, що зустрів тебе і пізнав.

— Пізнав, — передражнила мама сердитим, багатозначним тоном, та Боббі не зрозумів, а Тед не звернув на неї уваги.

— Іди до своєї кімнати, — повторив Тед.

— З тобою нічого не станеться? Ти знаєш, про що я.

— Так, — Тед посміхнувся, поцілував свої пальці й послав повітряний цілунок Боббі. Той упіймав його і міцно затис у кулаці. — Зі мною все буде чудово.

Боббі, опустивши голову і втупившись у носки своїх кросівок, повільно поплентався до кімнати. Майже діставшись до дверей, він подумав: «Я не можу, не можу отак його відпустити».

Боббі підбіг до Теда, кинувся йому на шию і заходився осипати поцілунками обличчя: чоло, щоки, губи, підборіддя, тонкі, шовковисті вії.

— Теде, я люблю тебе!

Тед здався і міцно пригорнув його до себе. Боббі відчув ледь вловимий запах піни для гоління і ще сильніший аромат цигарок «Честерфілд». Ці запахи житимуть у ньому ще довго, як і спогад про великі Тедові долоні, що торкаються його, гладять по спині, огортають голову.

— Я теж тебе люблю, Боббі.

— Заради всього святого! — майже верещала Ліз. Боббі обернувся до мами і побачив, як Дон Бідермен заганяє її в кут. Звідкись, з якогось увімкненого на повну потужність програвача лунає пісня «Стрибок о першій дня» у виконанні оркестру Бенні Ґудмена. Містер Бідермен підносить руку, ніби для удару. Питає, чи хоче вона ще, якщо їй так подобається? Може дістати ще, якщо їй так до вподоби. Боббі ледь не на смак відчув жах від усвідомлення правди.

— Ти ж дійсно не знала? — вимовив Боббі. — Принаймні не все. Не все, що вони хочуть. Вони думали, ти розумієш, але ти не розуміла.

— Зараз же іди до своєї кімнати або я дзвоню в поліцію і прошу прислати патрульну машину, — пригрозила мама. — Я не жартую, Бобику.

— Знаю, що ні, — сказав Боббі. Зайшов до своєї кімнати і зачинив двері. Спочатку здалося, що все в порядку, а потім з’явилося відчуття, що він зараз виблює або знепритомніє, або і те, і те. На непевних, хистких ногах підійшов до ліжка. Збирався тільки присісти, та натомість ліг на