Читати книгу - "Вушко голки"

— Ви поранилися.

По її щоках текли сльози.

— Пробачте мені, — мовив він.

Скло лише поверхнево розрізало шкіру. Люсі витягла з кишені носовичок та витерла кров. Фабер відпустив її долоню й почав збирати скло. Треба було поцілувати її, коли момент був слушний. Але вже пізно. Агент склав залишки склянки на камінну поличку.

— Я не хотів вас засмучувати.

Люсі прибрала носовичок та оглянула поріз, з якого й досі йшла кров.

— Треба перев'язати, — запропонував він.

— Візьміть на кухні бинт.

Фабер знайшов моток бинту, ножиці і шпильку, налив у мисочку трохи гарячої води та повернувся у вітальню. Поки його не було, Люсі приховала залишки сліз. Чоловік почав промивати її палець теплою водою, а жінка просто сиділа та спостерігала за ним, за його обличчям. Він закінчив робити невеличку пов'язку й підняв на неї очі. Неможливо було зрозуміти, про що вона думає. Фабер різко підвівся. Усе зайшло надто далеко, потрібно це закінчувати.

— Мені краще піти спати.

Вона кивнула.

— Пробачте, що я...

— Годі вже вибачатися, вам це не личить, — сухо мовила вона. Мабуть, жінка теж відчула, що все це вийшло з-під контролю.

— А ви ще не лягаєте?

Вона похитала головою.

— Ну, то я... — він підійшов до дверей і притримав їх для неї. Вона пройшла повз нього, не дивлячись йому в очі. Фабер провів її поглядом на сходах, не маючи змоги відкинути думки про її оголене тіло, про стегна, вкриті якимось шовком, про довгі ноги в панчохах замість цих сірих штанів та на високих підборах замість старих капців.

Нагорі на сходах жінка повернулася та тихенько мовила:

— На добраніч.

— На добраніч, Люсі.

На якусь мить вона затримала погляд, і він простяг до неї руку. Вона злякалася цього жесту, швидко розвернулася та зникла у спальні, зачиняючи за собою двері. А Фабер так і лишився стояти в коридорі з відкритим ротом. «Цікаво, про що ж вона думає? І про що думаю я сам?» — досі не міг заспокоїтися шпигун.

22

Блоггс швидко мчав крізь нічну темряву в конфіскованому «Санбім-Талбот» із двигуном збільшеної потужності. Горбисті шотландські дороги були слизькими від дощу, а де-не-де навіть провалювалися у великих калюжах. Злива заливала скло, а на верхівках пагорбів дуло так, що здавалося, ніби машину просто скине в болото. Миля за милею Блоггс вдивлявся в крихітний шматочок скла, який розчищало двірником, намагаючись розгледіти дорогу через зливу. На північ від Единбурга чоловік випадково задавив трьох зайців. Колеса машини просто розплющили їхні крихітні тіла. Який жах. Швидкість він не скинув, але ще довго думав, чому взагалі ті створіння не сплять уночі.

Від постійної напруги почала боліти голова, а від сидіння в одній позі Блоггсу заломило спину. А ще хотілося їсти. Він відкрив вікно, щоб нічний вітер хоч трохи його збадьорив, але чоловіка просто залило дощем, тому довелося відмовитися від цієї ідеї. Блоггс чомусь загадав Голку — чи Фабера, чи як там він зараз себе називав, — у шортах і з кубком у руках. Щаслива усмішка. Було видно, як він радів цій перемозі. Зараз Голка був на добу попереду і мав перевагу, бо тільки він один знав, куди саме прямує. Блоггс із задоволенням позмагався би з ним, якби так багато не стояло на карті.

На мить чоловік задумався, що робитиме, коли опиниться сам-на-сам з Фабером. «Застрелю його, мабуть, поки він мене не вбив», — подумав Блоггс. Голка — професіонал, із такими людьми не жартують. Найчастіше шпигунами стають любителі: розчаровані революціонери, як праві, так і ліві; романтики, зачаровані шпигунськими історіями; люди, що шукають грошей чи уваги жінок, а ще жертви шантажу. Професіоналів було мало, і ось вони й були дійсно небезпечними, бо знали свою справу. І не знали жалю.

В Абердині Блоггс був за годину чи дві до світанку. Ще ніколи він так не радів тьмяним вуличним ліхтарям. Чоловік і гадки не мав, де тут поліцейський відділок, і було ще занадто рано, щоб запитати в когось. Він їхав, аж поки не побачив знайомий блакитний ліхтар (звісно, теж приглушений задля маскування).

Припаркувавши машину біля дверей, Блоггс кинувся усередину. Тут на нього вже чекали, а на телефоні якраз був Ґодліман — місцеві поліцейські сприймали його як великого начальника з Лондона. Його запросили в кабінет Алана Кінсайда, головного детектива-інспектора. Крім нього й чоловіка, віком десь за п'ятдесят, у кабінеті було ще троє офіцерів. Присутні потисли один одному руки й Блоггс миттю забув їхні прізвища.

— Швидко ж ви доїхали з Карлайла! — зауважив Кін сайд.

— Ледь не розбився, — відповів Блоггс. — У вас тут не знайдеться якогось бутерброда?..

— Ну звісно ж, — Кінсайд висунувся за двері і щось крикнув. — Зараз принесуть.

Стіни тут були білі та вже потерті, під ногами скрипіли дошки підлоги, а всі меблі виявилися вкрай прості: стіл, декілька стільців і шафа для документів. Ніяких прикрас, жодних фотографій чи особистих речей. Просто на підлозі стояла таця із брудними чашками, а в повітрі висів густий тютюновий туман. Відразу відчувалося, що тут працювали всю ніч.

Кінсайд носив маленькі вуса, уже з сивиною, та окуляри. Високий, на вигляд розумний, у сорочці з короткими рукавами та штанах на підтяжках — типовий британський поліцейський. На таких тримається вся Англія. Він говорив із відчутним місцевим акцентом — видно було, що чесно просувався по службі. Зважаючи на його вік, він це робив повільніше, ніж Блоггс.

— Що вам відомо про цю справу? — запитав Блоггс.

— Небагато. Ваш головний, Ґодліман, каже, що вбивства в Лондоні — найменше, за що його можна заарештувати. Ми знаємо, звідки ви, тому неважко второпати, що тут до чого. Очевидно, що він небезпечний шпигун.

— Саме так, — підтвердив Блоггс.

Той кивнув.

— Що ви вже встигли зробити?

Кінсайд закинув ноги на стіл.

— Він же приїхав два дні тому, правильно?

— Так.

— Власне, тоді ми й почали його шукати. У нас є фото — думаю, зараз уже в кожного поліцейського в графстві воно є.

— Добре.

— Ми перевірили готелі та пансіонати, вокзал та автостанцію. Перевіряли уважно — хоча спочатку ми й не