Читати книгу - "Лис та інші детективні історії."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З особистих розмов із посадовцями тих часів можу констатувати таке: в останні роки своєї кримінальної кар'єри Лисовський (Лис) досягнув дуже високого статусу в тій ієрархії, фактично був правою рукою авторитета першого ешелону Г. Татарського (Тата), в минулому господарника, науковця, депутата Верховної Ради СРСР, Героя Соцпраці, підпільного мільйонера. Більше того, є усні свідчення, що Лисовський активно співробітничав з вищою адміністрацією пеніцитарної системи, часто на різні терміни відлучався із зони, де перебував на особливих умовах. З цих же джерел випливає, що Татарський і Лисовський згодом були причетні до перерозподілу так званого золота партії. Тобто займалися створенням і кредитуванням перших підприємницьких структур на теренах СНД під чужі прізвища. Однак документальними підтвердженнями цього ми не володіємо. Зрозуміло, що їх просто не існує.
Шеф штаб-квартири Інтерполу в Росії
Борис Волков.
Ненагороджений
В таборі під Мінусінськом було. Коли до кабінету «кума» увійшов цей веселоокий міднолиций офіцер у польовому однострої, здалося, що за ним залетів вітер. Сухо глянув на господаря — і той мовчки вийшов. Погонів на камуфляжі не було, з-під куртки виглядав смугастий тільник.
— Я генерал Карташ, — голос його рипів, як і десантні черевики. — Ти можеш не представлятися, — кинув на стіл розбухлу сіру папку з його прізвищем. Волохаті пальці забарабанили по картону. — Знаєш, звідки я?
— Знаю, — відповів Лис. — Із лісу. З дубового. Там біля вогнища ви їли печену баранину з помідорами й цибулею. Випили трішки коньяку. Сиділи чи лежали на хутрі. На ведмежій шкурі. На десерт їли ягоди. Потім їхали в машині. Скоріше вантажній, з поганим карбюратором. Дорогою дрімали. Перед тим, як зайти сюди, відвідали тюремний клозет…
— Сучий син! — весело мотнув головою генерал і дістав сигарету.
— Навіщо? — спитав зек. — Ви ж фактично не палите.
— Півроку кидаю. Але тютюн за собою ношу, як дівка помаду. — Устромив сигарету під кошлаті вуса й шумно втягнув ніздрями повітря. — Начуваний про тебе, братику. Спочатку гадав, що це табірні побрехеньки.
— Братва на голому городить, громадянине начальнику. Їх послухаєш — вуха відламуються.
— А я не їх слухав, — усміхнувся генерал. — Для мене Мочалов більший авторитет, ніж члени Політбюро. Хоч він і зек. Я його в ділі бачив. Таких полювань королі не знали, які він нам влаштовував. І ще один далеко не пустий чоловічок нашептав про тебе. І виходить, що ти Лис на всі двісті. Кажуть, що ти не тільки людей і звірів можеш обхитрувати, але й стіни…
— Себе, проте, не обхитруєш.
— Можливо. Але я не мудрувати сюди прийшов. Я прийшов торгуватися з тобою. Скільки тобі ще трубіти?
— Хазяїн цього кабінету каже, що все життя.
— Я не про це. Скільки з останнього строку залишається?
— Шість років.
— Так от, відсидиш усього шість місяців. Точніше — відробиш.
— Я не маю спеціальності.
— Зате маєш таланти.
— Я ніколи не козлився й не купувався на кумівські мутки.
— Я не мент! — гримнув генерал і від гніву аж підскочив. — Я — бойовий офіцер! Я «афганку» починав капітаном, якщо тобі це про щось говорить. А тепер — генерал з особливими повноваженнями. І мені потрібні путні люди.
— Що, на волі вже немає солдат?
Генерал побагровів. Витягнув сигарету з рота, знову встромив, але не підпалив її. Смоктав губами і пронизливо дивився йому в обличчя.
— Добре питаєш, хлопче. Людей у Росії навалом, але в скрутний час їх завжди доводиться нашкрібати жменьками. Ти не воювати будеш, ти навчиш моїх людей, як це робити. Бо воювати нам належить без патронів. Мусимо захистити людину, за якою завтрашній день Росії, — він дістав з кишені газету з портретом на першій полосі.
— Чув про нього?
— Чув.
— Що скажеш?
— Скажу, що з начальством ніколи не дружив. Ніяким.
— Не бійся, «дружити» не будеш. Будеш тінню його. Я консультувався — це не суперечить вашим «понятіям».
— У мене свої «понятія».
— І про це я чув, Лисе. Що авторитетів для тебе не існує… І все-таки глянь на оце, — генерал видобув із нагрудної кишені складений аркуш і кинув на стіл.
— Тата? — запитав зек, не торкаючись записки.
— Ти й папір бачиш наскрізь? — посміхнувся генерал.
Лис розгорнув аркуш.
«Привіт, хлопчику. Я в Москві, в Бутирці. Тут я зараз потрібніший. Таке заварилося, що в маляві не розпишеш. Але скоро в нас буде багато роботи. Чоловік, який передасть це тобі, правильний. Звичайно, у них своя війна. І чорт їй радий. Але так вимальовується, що ця війна краще, ніж гнилий мир. І, зрештою, що нам втрачати, крім кайданів? Обнімаю і сподіваюся тебе побачити. Тата».
Генерал очікуюче дивився на нього, не проронивши ні слова. Відтак підняв ваговиту папку і притишено мовив:
— Якщо ми будемо вгорі, хлопче, зникне не тільки твій строк, але й це. Карташ ні своїми словами, ні своїми людьми не розкидується. Та й не потрібні мені ніякі досьє. Мені потрібні бійці з чистого аркуша. Як самураї, без звань і без імен.
— Але ж це не Азія, генерале.
— Ще й яка Азія, хлопче. І будемо ми ставити на престол нового царя. Царя нової Росії. До речі, мене звати Оксентій Петрович, — викинув уперед волохате лапище.
— А мене, здається, Олександр.
— То якою буде твоя відповідь, Сашко?
— Хіба ви не бачите, що я готовий? Мені тільки шапку забрати.
— Це не обов'язково. Ми їх не шапками будемо закидувати…
Йому подобався цей офіцер, від якого пахло свіжим чоловічим потом, коньяком і вітром.
Наступного дня пополудні в Москві, в якомусь ангарі, їх вишикували в повній екіпіровці. Єльцин, усміхаючись товстими блідими губами, кожному потиснув руку. Вони мали замшеві рукавички. Можливо й тому, що на деяких руках були татуювання.
Того разу, двічі окинувши поглядом шеренгу, він визначив — було їх 32. А через півроку, коли вручали нагороди, з того складу залишилося 12. Чи не щотижня хтось відлітав, як лист із банного віника, в цій духотній парильні війни-не-війни, але жорсткого протистояння двох систем, двох Росій.
Вночі несли варту, часто переховуючись разом з «особою», уникали погонь, самі пресували кого потрібно, проникаючи в квартири й особняки, доставляли декого в «бункер», захоплювали об'єкти, вивчали оперативну ситуацію у вузлових місцях столиці. Вони були очима, вухами й руками генерала Карташа, який найчастіше літав з ними, без погонів і зброї.
Щотретьої доби їх почергово привозили відсипатися в дерев'яні будиночки в сосновому лісі, де їх чекали повні холодильники, бари й молоді зговірливі покоївки.
Відтак були десантні відрядження в Ленінград, Литву,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лис та інші детективні історії.», після закриття браузера.