Читати книгу - "Книга пригод 3"

Підвівшись на ноги, я раптом зрозумів причину тих таємничих змін, що відбувалися в приміщенні. Раніш я помітив, що хоча обриси зображень на стінах і були досить чіткі, барви здавались бляклими й потьмянілими. Але тепер ці барви почали яснішати, щомить дужче й дужче, і їхній пекельно яскравий блиск надавав примарним диявольським постатям такого вигляду, що примусив би здригатись і міцніші нерви, ніж у мене. Очі демонів, до моторошного живі й страхітливі, втуплювались у мене з. усіх куточків в'язниці, навіть і звідти, де раніш нічого не було видно, і ряхтіли зловісним вогнем, що моїй збудженій уяві ніяк не міг здатися нереальним.

Де ж пак, — нереальним! Навіть коли я дихав, у ніздрі мені вдаряв дух розпеченого заліза. Задушливі випари сповнювали в'язницю. Щохвилі жаркіше пломеніли очі, що стежили за моїми стражданнями. Дедалі густіший багрець розливався по жахітних почварах на стінах. Я задихався! Мені дух забивало! Тепер мені стало ясно, що надумали мої мучителі, ці безжальні кати, демони з демонів. Я відступав від розпашілого металу до середини камери. Думка про холодок колодязя наче бальзамом зцілила мені душу, — мені, загроженому з усіх боків огненною смертю. Я кинувся до смертедайного краю провалля. Мій зморений зір заглянув униз. Сяйво від розжареної покрівлі освітлювало найглибші закутини колодязя. І все-таки якусь хвильку нестями дух мій не годен був збагнути суть того, що я побачив. Та. нарешті вона силою пробилась… проклала собі шлях до моєї свідомості.. вогнем опекла мій трепетний мозок! О! язик мій німіє! о! жахіття! о! будь-яке жахіття, лиш не це! З пронизливим криком я відсахнувся від краю колодязя і, закривши лице долонями, гірко заридав.

Жарота швидко посилювалась, і я, трясучись, немов у гарячці, знову підвів очі. В камері знов заходили зміни — цим разом інакшою ставала її форма. Як і попереднього разу, я спочатку марно силкувався зрозуміти те, що відбувалося, чи бодай хоч добрати в ньому ладу. Але непевність тривала недовго. Двічі я уник судженої мені долі, тим самим розпаливши мстивість інквізиторів, і Владар Жахіть вирішив більше не зволікати зі мною. В'язниця раніш була квадратова. Тепер же я побачив, що два її залізні кути зробилися гострими, а решта два, відповідно, — тупими. Ця страхітлива зміна наставала хутко, з якимось приглушеним гуркотом чи стогоном. В одну мить приміщення набрало форми ромба. Але воно змінювалось і далі — я вже не мав надії, та й бажання, щоб ту зміну спинити. Я ладен був пригорнути до своїх грудей ці червоні стіни, ці шати вічного супокою. «Смерть, — казав я собі, — будь-яка смерть, аби лиш не в колодязі!» Ото я був дурень! Не втямив одразу, що саме в колодязь і мало загнати мене розжарене залізо! Чи ж міг я витримати таку гарячінь? Та навіть якби й міг, то чи ж не мусив би відступити під натиском стін? А ромб усе вужчав, дедалі швидше, не полишаючи мені часу на міркування. Центр його, тобто там, де було найширше, містився прямо над розчахнутим проваллям. Я точився назад, але стіни, зсовуючись, невблаганно підпихали мене вперед, до колодязя. — Кінець кінцем для мого попеченого й скорченого тіла не лишилося й дюйма опори на твердій підлозі в'язниці. Я вже не змагався. Останній предсмертний зойк розпачу, голосний і довгий, вирвався з моїх уст. Я відчував, що вже ледь тримаюся на самому крайчику… Я відвів погляд…

Аж раптом — незграйний гул людських голосів! Гучний рик, неначе безлічі сурм! Різкий скрегітливий гуркіт, неначе тисячі громів! Вогненні стіни раптом оступилися назад. Чиясь простягнена рука схопила мене за плече в ту саму мить, коли я вже падав, непритомніючи, у прірву. То був генерал Лассаль[86].

Французьке військо вступило в Толедо. Інквізиція опинилася в руках своїх ворогів.

Едуардо Асеведо Діас

БІЙ У РУЇНАХ

Оповідання

1

Це було десь через сімдесят років після каталанської катастрофи[87].

Перехід був тяжкий, без відпочинку. Від денного світла яснів тільки легкий відблиск яа обрії. З ніздрів спітнілих коней виривалися клуби; ари, животи напружено втягувалися й роздувалися, немовби всього довколишнього повітря було замало, об утамувати болісну жадобу легенів. Широкі рани від ударів списів і шабель посмугували шиї та груди цих благородних тварин. Але кров не текла — її тамувала болотяна твань, що густо облипала шкіру.

Коні нагадували шкап для коріди, яких атакували й понівечили бики. У деяких тварин на тілі виднілися червонуваті смуги, схожі на рубці після ударів сталевим прутом, — свіжі сліди куль, отриманих під час втечі. Кілька коней несли на собі по двоє вершників — вгинаючись під тягарем своєї ноші, вони пленталися у хвості колони, похнюпивши голови, й не відчували острог. Сержант Санабрія гучно скомандував:

— Стій!

Загін зупинився.

Він складався з п'ятнадцяти чоловіків і двох жінок. Чоловіки — міцні, довговолосі, мовчазні. Жінки-драгуни в начільних пов'язках, босі, з кривими шаблями.

Дві здоровенні вівчарки з брудними хвостами, висолопивши язики, хекали під животами коней, вдивляючись у темну зловісну околицю, от ніби досі відчували пороховий жар і гамір війни.

Неподалік вимальовувалися в сутінках обриси руїн: дві діряві вальковані стіни, глина місцями обсипалася з горизонтальної бамбукової дранки. Двох інших стін — чола й тилу — та даху не було.

Та ще було тут кілька куп сміття, на яких пишно розрослася трава. По боках, утворюючи неповний чотирикутник, тяглися напівзасипані рови, з яких підіймалися віха-цикута та бузина, пагони якої гнулися від чорних грон, білих квітів.

— Розгорнути стрій у руїнах, — простерши руку, звелів сержант. — Коней — в ар'єргард, хай попасуться там, де наші жінки… Капрале Маурісіо, розташуйте п'ятьох стрільців у чагарнику. Решта — в руїни, заряджати карабіни й мушкети. Драгуни, спішитися! Всі, хай вам чорт!

Голос сержанта чітко лунав у цьому глухому місці. Ніхто не відповів.

Перебравшись через рів, люди спішились, згуртувалися. Коней стриножили в укритті за валькованою стіною, поряд лягли, важко дихаючи, вівчарки. Стрільці повалилися просто на землю в зарослій бур'яном канаві. Рештки дивного цього загону розташувалися в руїнах, де було досить дірок-бійниць, а жінки, замість відпочити разом із змученими кіньми, заходилися відв'язувати мішечки з набоями та хустки, де були патрони натрусом, — патронташів не було, то набої носили в мішечках і хустках, прив'язаних до пояса.

Западала ніч.

— Нікому не курити! — наказав сержант. — Заряджайте так, щоб не гриміти шомполами. Мушкети не чіпати до мого розпорядження… Капрале Маурісіо, стежте, аби ці ледарі не поснули, якщо не хочуть, щоб їм