Читати книгу - "Книга пригод 3"

— Не турбуйтеся, сержанте, — відповів капрал хрипким голосом. — Нам повторювати не доведеться, у нас більше відваги, ніж таких голосів.

Якусь мить панувала мовчанка. Один з драгунів припав вухом до землі, тоді повільно підвів голову й прошепотів:

— Здається, риссю йдуть…

Дійсно, дедалі виразніше долинав приглушений тупіт багатьох копит по низьких травах.

— Увага, це йдуть португальці! Якщо помиляюсь — ставлю бурдюк вина, хай вам чорт! Зараз головне — виграти час, аби віддихалися наші шкапи. Сір'яко, у тебе ще є горілка?

— Так, ще половина лишилась, — відповіла жінка.

Це була гладка креолка в чоловічому вбранні, з зібраними назад косами під капелюхом із широкими крисами й шкіряним ремінцем.

— Слухай, треба дати людям по ковтку… Особливо передовому посту. Не скупися…

Сір'яка метнулася підстрибом, остерігаючись коліщаток на острогах солдатів, що лежали. Вона нахилялася й дарувала всім по черзі ковток пекучої рідини.

Раптом почувся невиразний шум, якісь зойки, пролунав залп.

Рій відповів пострілами.

Палаючі пижі усіяли руїни, які окутала густа хмара диму. Незабаром дим розвіявся — до нових пострілів і хрипких зойків.

2

У проміжках між залпами й окремими пострілами чулося гавкання вівчарок упереміш із лайкою та прокляттями солдатів.

Півколо спалахів ясно показувало, що супротивник наступає нерівним цепом, ніби півмісяцем, намагаючись частим вогнем придушити опір.

Саме в розпал перестрілки Сір'яка метнулася з мішечком патронів до капрала Маурісіо. Під зловісним дзенькотом куль вона по-пластунськи подолала коротку відстань, що відділяла того від руїн.

Стрільці звивалися в траві, немов вужі, час від часу орудуючи шомполами.

Один лежав нерухомо долілиць. Креолка сіпнула його за волосся й відчула, що воно тепле й мокре від крові.

— Дивіться! — вигукнула вона. — Йому влучили в голову…

— Відмучився, — сказав капрал. — Принесла пороху?

— Так. І куль, щоб нагодувати португальців. Шкода, що темно… Як вони стріляють, ці боягузи!

Маурісіо знову розрядив свій карабін і, діставши з мішечка новий патрон, сказав:

— Гляди, щоб тебе не схопили, Сір'яко! А то розправляться з тобою, як із Ферміною.

— Дідька лисого! — пробубоніла жінка.

І, підхопивши карабін убитого, заходилася вправно чистити його шомполом.

— Вогонь! — крикнув сержант Санабрія. — Хто злякається, тому перегризу горлянку вибитим своїм зубом!..

3

Кулі вже поклали в руїнах трьох бійців. Потім, пробивши трухляву вальковану стіну, звалили кількох виснажених коней.

Коли вогонь з імпровізованих бійниць особливо посилювався, друга креолка, на ім'я Каталіна, подруга сержанта Санабрії, тигрицею снувала між кущів, стискаючи карабін убитого бійця.

Всі звали її просто Ката. Це була міцна, гарна, мідношкіра жінка з чорними очима, погляд яких сяяв з-під густих вій, з повними червоними вустами й пишним темним волоссям. Ката відзначалася незвичайною силою, твердим характером, стриманістю в поведінці й швидкістю в діях. Вдягнута була в куртку, широкі штани й носила шаблю на перев'язі.

Ніч запала чорна, мов сажа, небо обложили грозові хмари; червоні блискавиці («розжарене пруття», як кажуть селяни) зрідка осявали місцевість.

У сліпучому сяйві блискавки Ката побачила, як ворожий загін спішився. Солдати стали стріляти, сховавшись за коней, — це був своєрідний живий бруствер, із-за якого виглядали тільки голови.

Тут і там валялися трупи. Смертельно поранений кінь, задерши копита, сіпавсь у конвульсіях, а під ним лежав бездиханний вершник.

Сурмач час від часу квапливо грав «Слухай!» та інші військові сигнали то ближче, то далі — залежно від того, де знаходився командир.

Потім звук сурми пролунав ближче. Каті здалося, що сурмачеві бракує дихання, що він боїться.

Ось дуже яскрава блискавиця осяяла чагарник, яким заріс весь косогір, і за кілька метрів жінка побачила командира португальського загону: той був на сірому в яблуках коні й сам командував і в центрі, й на флангах.

Причаївшись у кущах бузини, Ката спостерігала за ворожим командиром. Вона зразу його впізнала!

Це був той самий капітан Ейтор — у ківері з голубим плюмажем, у розшитому казакіні, високих чоботях з вовчої шкіри, з чорною сумкою та оцелотовими кобурами.

Високий, кремезний, тримаючи криву шаблю в правій руці, а цяцьковану вуздечку — в лівій, офіцер примушував свого скакуна робити стрибки з боку в бік, підштовхуючи зустрічних солдатів і спонукаючи їх стати в стрій.

Видно, він був роздратований — сипав добірною лайкою і розмахував шаблею.

Його люди, не випускаючи повіддя, терпляче зносили ривки й штовханину наполоханих коней і, пересилюючи себе, намагалися стріляти: хто з коліна, хто — ховаючись за спину свого коня.

По всій лінії атаки кремені викрешували вогонь, але немало куль безсило падало неподалік, разом із палаючими пижами.

Одна з таких куль і влучила Каталіні в голову. Не поранила, проте удар був такий сильний, що звалив її з ніг.

Навіть не зойкнувши, жінка боком поповзла через чагарник, туди, де знаходився фланг Ейторового загону.

Вкрита заростями низовина цілком сховала її, тож Ката крадькома, по-котячому пробралася в тил ворогів. Засівши під боком у Ейтора, над самою його головою, вона виразно чула команди, стогін поранених, люті слова, якими перекидалися солдати, що, вочевидь, не сподівались такого стійкого, рішучого опору.

В неймовірному, непроглядному мороці вгадувалася, однак, ще темніша пляма. Звідти долинав рушничний тріск, вилітав, посвистуючи над чагарником, смертоносний свинець. У межах досяжності того свинцю, в спалахах пострілів час від часу показувався стрій португальців, що то нападали, то відступали.

Над руїнами з густої хмари диму, що задушливо тхнула порохом, продовжували злітати цівки вогню.

Драму нічного бою, його героїчні епізоди й жахливі подробиці супроводжував, неначе в давньогрецькому театрі, дивний хор нутряних звуків, от ніби скрикували смертельно поранені тварини. В унісон із пострілами чулися хрипи й вигуки, що злилися в єдиній нестямі, а також пронизливе іржання очманілих від переляку коней і скажений гавкіт собак.

Коли блискавки заливали картину червонясто-жовтим сліпучим світлом, нападники бачили серед кущів дві чорні стіни, з-за яких бив свинець. Далекі зірниці розпускали свої пасма в темному просторі, неначе велетенські вогняні гриви. Дивно: гнів небес блякнув перед людською люттю…

Важкі краплі теплого дощу падали інколи на спітнілі обличчя, але не приносили полегшення, бо не могли вгамувати лихоманки бою.

Кулі зрешетили й звалили врешті-решт одну стіну, що й так хиталася уже від кожного руху людей і коней. Відкрився широкий вилом, у який майже по дотичній влітали сліпі кулі.

В жалюгідному укритті залишилося шестеро боєздатних солдатів — інші полягли чи скотилися, тяжко поранені, в рів позаду, неспроможні вже тримати зброю в руках.

Патронів у мішечках зосталося зовсім мало.

Сержант Санабрія, поклавши мушкет, наказав усім припинити вогонь і залягти. Останні набої потрібні були,