Читати книгу - "Книга пригод 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вистріляєте всі патрони, — додав він, — а тоді вже по конях. І тримайтеся схилу. Але раніше щоб ніхто не рушив, а то познайомиться з дулом мого мушкета… А як там жінки? Я не бачу Каталіни.
— Тут вона, — відповів хрипкий голос. — У неї голова розбита. Певне, заклякла вже…
— Ні, це, мабуть, Сір'яка.
— А, так-так… Це й справді вона.
— Тихо! — наказав сержант.
Португальці теж перестали стріляти, гадаючи, певне, що уругвайці втекли; вони неухильно просувалися до руїн.
Зовсім близько чувся кінський тупіт, бряжчали шаблі, порипували на ременях мушкети.
— Не пішки йдуть, — прошипів Санабрія. — Патронів не шкодувати!
І знову спалахнули залпи.
Нападників було багато, і опір не міг довго тривати.
Треба було або померти, або ж утекти, скориставшись темрявою.
Сержант Санабрія з гарчанням розрядив свій мушкет.
Просвистіло безліч куль. Португальські карабіни майже над самим ровом виставили свої дула, і густий дим оповив руїни.
Раптом залпи припинилися. Настало замішання в лаві супротивника. Злякані крики, сум'яття, ляскіт батогів у темряві, паніка. Пролунало кілька пістолетних пострілів, а потім — звуки шаленого чвалу.
Запала глибока тиша. Лише тупотіння чулося все далі від цієї пустельної місцини, яка ще хвилину тому була, мов киплячий казан.
4
Займався попелясто-сірий ранок. Сонце неспроможне було пробити густу перешкоду грозових хмар. Із заростей виповзла жінка. Ось вона завмерла, щоб звести дух, насторожено роззирнулась.
Вершники, коні в калюжах крові, розкидана зброя, ківери, списи, що косо-криво, з подертими прапорцями, стирчали в м'якій землі низовини, поранені, що корчилися в траві, смертельно бліді, знекровлені, безсилі, — така була картина ворожого табору.
Капітан Ейтор лежав долілиць біля густих заростей чагарника.
Влучний постріл Каталіни — і куля вибила його з сідла в розпалі атаки. Загибель командира посіяла розгубленість і замішання в його загоні — поночі португальцям здалося, що їх атакували з тилу.
Коли приголомшені, охоплені жахом солдати рятувалися втечею, дехто встиг розрядити абикуди свої пістолети і одна з куль влучила Каталіні в груди. З рани весь час сочилася кров…
Спереду видніли руїни, що за ніч перетворилися на купу землі, зарослий цикутою рів, повний мертвих тіл…
Порожньо було довкола. Двоє-троє коней, що уникли бойні — кволі, з запалими животами, з перевернутими сідлами, — мабуть, уявляли собі, що пасуться на вигоні, навіть намагалися погратися, але пута заважали.
На другому фланзі, біля кущів, роздуваючи ніздрі й жадібно принюхуючись, з місця на місце перебігали здичавілі собаки. Час від часу вони глухо гарчали.
Каталіна поповзла далі, до руїн.
Величезні чорні круки кружляли низько в небі. Їхнє сластолюбне каркання лунало над землею, немов похоронна музика.
Над ровом сидів приблудний пес із закривавленим писком. Навіть лапи у нього були в червоних «панчохах».
Ката погрозила йому ножем.
Пес загарчав, вишкірив зуби й опустив голову, готуючись до нападу. Ворог, що повз по землі, жалюгідний, немічний, його не лякав.
— Сюди, Канелоне! — вигукнула жінка, немов кличучи давнього друга. — Візьми його, Канелоне!
І впала, мало не зомлівши.
Неподалік купи зрешечених кулями брудних тіл, застиглих у глибокому спокої смерті, лежала світло-коричнева вівчарка, немовби стерегла сон свого хазяїна. Куля пробила їй обидві лопатки, і пекучий біль притиснув собаку до землі.
Ще гірше повелося її хазяїнові. Сержант Санабрія лежав горілиць, склавши руки на грудях, і в його розширених зіницях ще жевріли останні іскорки життя.
Почувши крик Кати, вівчарка стрепенулась і, тремтячи, стала підводитися. Ступила кілька непевних кроків і вийшла з кущів.
Здичавілий пес, підібгавши хвоста, відступив — повільно, ліниво, облизуючись.
Вівчарка вернулася на своє місце, а жінка слідом за нею переповзла через рів. Сумна картина відкрилася її очам — земля, скалічена непогамовною людською злобою, знівечені смертю тіла людей і тварин, і серед цього хаосу — сержант Санабрія…
Густа шорстка борода сержанта була мовби вифарбувана в червоне й чорне. Куля розтрощила йому щелепу, кістки стирчали із рваної плоті. І ще була наскрізна рана: пройнявши груди, свинець перебив йому хребет. Санабрія помирав — безмовно, мужньо. Згасав могутній його організм.
Чорні, гарячкові очі Каталіни дивилися на нього з виразом кохання й болю.
Вона лягла поряд із вмирущим, перевела подих. Потім зі стогоном підвелася, міцно його поцілувала, зняла його руки з грудей, прикрила рану своїми долонями й завмерла. Зблизька вдивлялася в кохане обличчя, яке покидало життя.
Та й її життя вичерпувалося.
Каталіна скрикнула і, розкинувши руки, всією вагою повалилася на мертвого Санабрію.
Так обоє і лишилися лежати — хрест-навхрест, у червоній калюжі. Пес Канелон час від часу її обнюхував, і його протяжне, надривне завивання линуло над землею, спотвореною людською ненавистю.
Педро Антоніо де Аларкон
ОФРАНЦУЖЕНИЙ
Оповідання
I
У маленькому містечку Падроні в галісійському краї в році десь тисяча вісімсот восьмому жив чоловік на ім'я Гарсія де Паредес — можливо, та навіть і без «можливо», нащадок того славнозвісного воїна, який убивав бика одним ударом[88]. Жив він відлюдкувато, самотньо і, будучи аптекарем, продавав жаб, змій і дистильовану воду.
Стояла холодна, похмура осіння ніч. Густі хмари щільно обложили небо, ніде ні вогника, пітьма поглинула вулиці й майдани містечка.
Десь близько десятої години ночі —цієї страшної ночі, ще похмурішої через те нещастя, яке звалилося на країну, — на площі Конституції, як тепер вона зветься, зібрався гурт, людей, мовчазних, наче привиди, ще чорніших за пітьму, що оповила небо та землю, і рушив до аптеки Гарсії де Паредеса, вже замкненої після вечірньої молитви, тобто з пів на дев'яту.
— Що робитимемо? — запитав один чистісінькою галісійською мовою.
— Ніхто нас не бачив… — зауважив другий.
— Виламати двері! — запропонувала якась жінка.
— І знищити всіх! — прошелестіло серед гурту.
— Беру на себе аптекаря! — вигукнув хлопець.
— За нього візьмемось гуртом.
— За зраду!
— За те, що перекинувся до французів!
— Кажуть, сьогодні у нього вечеряють більш ніж двадцятеро французів.
— Ще б пак! Знають-бо, що їм тут безпечно, то й насипалися юрбою.
— О! Якби ж це в мене вдома! Трьох постояльців я вже вкинув у криницю!
— Моя жінка вчора прибила одного!..
— І я… — писклявим голосом озвався чернець, — запалив у своїй колишній келії вугілля й залишив… два капітани задихнулися!
— А отой мерзенний аптекар їх прихищає!
— Який жвавий був він учора на прогулянці з цими підлими відступниками!
— Хто міг чекати чогось такого від Гарсії де Паредеса! Всього місяць тому був він найполум'яніший патріот, найстійкіший рояліст у містечку!
— Авжеж! Продавав у аптеці портрети принца Фернандо!
— А тепер продає портрети Наполеона!
— Раніш закликав нас чинити опір загарбникам…
— А
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга пригод 3», після закриття браузера.