Читати книгу - "Золота медаль"

В учительській кімнаті працювала Надія Пилипівна. Вона зустріла Юрія Юрійовича трохи стурбованим поглядом, але, прочитавши на його обличчі вираз стриманої радості, усміхнулась своєю хорошою, трохи сумовитою усмішкою. Відклала набік зошит, який перед тим переглядала:

— Я ж вам говорила, що все буде якнайкраще!

— Справді, все пройшло чудово,— весело сказав Юрій Юрійович.— А Шепель, знаєте, мене просто зворушила. І інформацію гарно організувала, і сама виступила дуже добре. Говорили про вибір професії. Хвилює це наших десятикласників. А Перегуда хоче після школи йти на завод працювати сталеваром. Це несподіванка для мене. І знаєте, так твердо заявив, упевнено. Видно, що давно над цим думає.

— Ну, у хлопця, мабуть, тимчасове захоплення. Він піде в інститут.

— Можливо. Учень серйозний, вдумливий.

Він сів поруч учительки і співчутливо запитав:

— У вас неприємності? Ви немов чимось стурбовані.

Надія Пилипівна кивнула на розкритий зошит.

— Міркую. Домашній твір Шепель, про яку ви щойно говорили. Все в неї тут правильно. І добу правильно характеризує, і твори письменника, і образи в його творах — усе гладенько. А от душі учениці не відчуваю. Холодно й сухо в неї виходить. Хоч би одним реченням прохопилась — щоб ішло від самого серця!

— Ну, і що ж?

— Думаю, як же оцінити таку роботу? Можна четвірку поставити, але можна й п’ятірку. Минулого разу ми образили одна одну: вона хотіла обдурити, приховати, що не вивчила уроку. А я, Юрію Юрійовичу, вліпила їй за це двійку. Саме «вліпила». І не гаразд це вийшло: двійка ж ця, зрештою, вийшла не за те, що учениця погано відповідала урок, а за те, що обманула мене.

— Двійка як кара?

— Саме так.

— Як помста учениці за обман?

Надія Пилипівна побачила, як одразу спохмурніло обличчя Юрія Юрійовича, і очі його за скельцями пенсне стали непроникливі, без іскорки.

— Я знаю, який ви вимогливий і до себе, і до інших,— промовила вона.— Ця двійка мене мучить. Справді, схоже на помсту. В такому разі це з мого боку — негідний вчинок. А я... я навіть не замислилась, як це назвати...

Учитель трохи помовчав і потім сказав:

— Ні, це — занадто. Ви просто припустилися помилки і самі ж зрозуміли її. Вважаю за найбільшу несправедливість, коли вчитель карає учня двійкою — ну, за пустощі, за підказування. Цим він карає себе. Атож, розвіює в учня віру в справедливість учителя. А до Шепель потрібний особливий підхід.

Надія Пилипівна швидко поглянула на зошит учениці. Юрій Юрійович зрозумів:

— Ні, п’ятірка,— це теж буде неправильно,— сказав він, усміхаючись. Якщо робота Шепель не варта відмінної оцінки, що ж, ставте четвірку, трійку. Ви кажете, що виходить у неї сухо, без душі. Їй, бідній, нелегко так одразу написати «з душею». Скалічено її ще в дитинстві. А гітлерівська окупація, напевне, ще більше спустошила дитяче серце. Думаю, що коли б Шепель училася постійно в одній школі, її б уже перевиховали і піонери, і комсомольці. А то учениця змінила три школи. Сім’я весь час переїздила, доки, нарешті, знову потрапила до рідного міста.

Надія Пилипівна сиділа над розгорнутим зошитом, у руці тремтів червоний олівець. Роздумувала. Їй хотілось поставити учениці п’ятірку і цим «загладити», як їй здавалось, несправедливу двійку.

— Ви наступного разу спитайте в Шепель злополучний урок, якого вона тоді не вивчила,— порадив Юрій Юрійович.— Я певен, що учениця його зараз уже прекрасно знає. От у вас буде привід ліквідувати погану оцінку. А Шепель зараз справді треба підтримати. На зламі дівчина.

— Ні, так сухо написано! — зітхнула вчителька.— Де вже тут поставити відмінний бал. Рука не піднімається.

Юрій Юрійович поглянув на годинник.

— Забарились ми сьогодні. Ходімте, Надіє Пилипівно. Може, зайдете сьогодні до мене? Ні, справді. Поп’ємо чайку. До речі, покажу вам чудесного мечоноса; вчора дістав. Та ви такого райдужного мечоноса ніколи не бачили. Розкажу вам, що мене давно вже цікавить одна думка — і знаєте яка? Написати для школярів книжечку про хатній акваріум... розповісти про свої спостереження. Багато, багато цікавого!

— У плані власного спостереження?

— Атож!

— А ви б, Юрію Юрійовичу, взялися за тритомне дослідження. Скажімо, «Історія акваріума від Батия до наших часів».

— Ну, ну, без глузування! А то не покажу мечоноса, а ви багато від цього втратите. От що!

Від електричного світла в учительки сріблився жмут сивого волосся над високим чолом.

У коридорі проходили з відрами і щітками прибиральниці, чути було, як у порожніх класах пересували з місця на місце парти.

— А може, в кіно? — подумав уголос учитель.— Як ви? Може, подивитися новий фільм про війну? Згода?

Надія Пилипівна замислено спитала:

— Як ви думаєте, не буде війни?

Вона тихо здригнулась, замовкла.

Мовчки пройшли коридором, вийшли на вулицю. Була відлига, віяв по-весняному вітрець, шумів у верхівках дерев над тротуаром. Переливалися, вигравали разки електричних вогнів.

Юрій Юрійович обережно взяв Надію Пилипівну під руку.

— Я розумію,— промовив він.— Війна... Вам, певно, спала на думку Корея...

Він подумав, що розмова про війну неодмінно нагадає жінці її страшне горе, а тому швидко перейшов на інше:

— Я читав учора оповідання Олексія Толстого. Уявіть — зачитався до третьої години ночі.

Надія Пилипівна зрозуміла, що він навмисне змінив тему.

— А я читаю тепер наших молодих письменників. Цікавлюся талантами. Знайдеш самоцвіт — як свято на серці. Справді, Юрію Юрійовичу, скільки нових обдарованих імен прийшло! Але багато й несамостійного, десь у когось запозиченого або висмоктаного з пальця... Про що ви думаєте?

— Про наших випускників. От, думаю, мій десятий клас — чим відрізняється він од багатьох таких же десятих класів в інших школах? Нічим! А мені все здається, що це якийсь особливий клас. Навіть Шепель. Навіть Мечик Гайдай, і той, здається, приховує в своєму характері якісь хороші риси.

— Вірно,— задумливо сказала Надія Пилипівна.— Хороший клас, і саме цим не відрізняється од багатьох інших десятих класів.

— Ніна Коробейник,— продовжував Юрій Юрійович,— думаю, буде колись справжньою письменницею. У неї, правда, і пихи є трохи, і заздрощів до успіхів однокласників. Можливо, що є й нездорове прагнення слави. Але все це перебродить, перекується, верх візьме хороше, прекрасне, що є в її серці. Ви її вже розпізнали? Вона пристрасна, справедлива і, знаєте, дуже чула дівчина. Думаю, що буде працювати над рукописами по-справжньому, це її захоплює. І напише колись добрий твір.

— А Марія Поліщук?

— Ну,