Читати книгу - "Навіжені в Перу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сеньйори підсудні, сеньйоре адвокат, прошу встати для заслуховування остаточного вироку.
Ми з Тьомиком неквапом піднялись зі стільців і випростались.
У ту ж мить звідусіль залунало клацання й заблискотіли спалахи камер — то журналісти різних столичних видань взялися фотографували історичний момент оголошення вироку двом навіженим українцям, які примудрились підірвати ледь не ціле місто. (Взагалі-то за всіма законами мене і Артема мали б судити в українському суді, одначе, враховуючи унікальність кримінальної справи, перуанський уряд вирішив наплювати на міжнародні норми і не екстрадувати нас в Україну.) Клементе Сенделайо, наш адвокат, витримав чималу паузу, воліючи за краще не потрапляти в один кадр з дундуками, яких йому сьогодні довелося захищати, після чого неквапом устав, демонстративно тримаючись трохи осторонь.
Папараці врешті-решт утихомирились. Тьомик тихо схлипував, втупивши погляд у підлогу; я, відкинувши голову назад, роздивлявся барельєфи під стелею зали суду і роздумував про те, що доля зіграла зі мною злий жарт: мати півсотні фінансових афер за спиною і потрапити в тюрягу через невдало організований новорічний празник — такий факт, погодьтесь, не вельми прикрашатиме мою біографію.
— Сеньйоре Максе К. та сеньйоре Артеме Г., — урочисто правив далі Чебурашка, — суд присяжних адміністративного округу Ліма визнав вас винними за всіма пунктами звинувачень. Враховуючи ваші попередні проблеми із законом, а саме — масове розкрадання домашніх собак та котів на півночі країни, сумнозвісну історію з викраденням слона Джумбо, розгром похоронної процесії в передмістях Чімботе, незаконні бурові роботи посеред пустелі тощо, високоповажний суд республіки постановив: 1) позбавити обох підсудних звання героїв Перу з довічною забороною отримувати чи претендувати на будь-які перуанські нагороди, відзнаки та грамоти; 2) депортувати підсудних з країни, а також заборонити в’їзд до Перу їм самим, а заодно й усім їхнім родичам, причому не тільки тим, що нині живуть, але й тим, що на даний момент іще не народилися; 3) беручи до уваги безпрецедентність здійснених руйнувань та масштабність завданих збитків, підсудні зобов’язані у повному обсязі відшкодувати вартість встановлення нових вікон у містечку Пуно, столиці однойменного регіону, покрити ремонт двох великих і восьми маленьких дзвонів головної пунівської дзвіниці, компенсувати повну вартість рекламного дирижабля «Goodyear», модель ZC-102/M, заплатити за лікування 8 776 громадян Перу та Болівії, постраждалих під час святкування Нового року (в тому числі — закупити 3 465 комплектів слухових апаратів), оплатити послуги психолога для 2 378 інших пунян, забезпечити за власний кошт місячний відпочинок на курортах Бразилії всім дітям, які були присутні на центральній площі Пуно пам’ятної новорічної ночі, загалом — виплатити у якості компенсацій п’ять мільйонів п’ятсот сорок чотири тисячі нуебо солів або один мільйон шістсот вісімдесят тисяч американських доларів. У випадку, якщо у підсудних немає вказаної суми грошей або ж рухомого чи нерухомого майна, яке було б еквівалентне даній сумі, суд присуджує кожному з них по десять років тюрми й виправних робіт на користь Перуанської республіки з обов’язковою депортацією з країни після закінчення терміну ув’язнення. Даний вирок є остаточним і оскарженню не підлягає!
Клементе Сенделайо з удаваним співчуттям поплескав мене по плечу і фальшиво зітхнув. Наостанок, коли нас саджали в поліцейський автомобіль, збираючись відвезти назад у темницю, він повідомив:
— У вас є місяць для того, щоб зібрати кошти. Сподіваюсь, ви зможете заплатити компенсацію, інакше…
Що буде інакше, я слухати не став, прудко заскочив усередину автомашини і всівся на засмальцьовану лаву вглибині броньованої будки, подалі від денного світла і надокучливих спалахів фотокамер. Мій друзяка похнюплено плюхнувся поряд мене. Він більше не злився на мене через те, що я накачав дирижабль воднем. Тьомик, він такий — якщо зразу хату не спалить, то потім дуже швидко забуває про всі обрáзи.
— Це вже втретє за весь час у Перу ми потрапляємо в тюрягу, — задумливо констатував я. — Непруха якась виходить, чувак… непруха…
— Будь певен, це вже точно востаннє, — сумно прошамкав Артем.
У тюрмі в кімнаті для зустрічей нас уже чекала Маруся, діваха Тьомика.
— Що ви збираєтеся тепер робити? — голос дівчини тремтів від хвилювання.
Я почувався розчавленим, прибитим, напівмертвим. У мене був шок. Розпач, відчай та неосяжна безнадія стискали моє серце, перетворивши мозок на аморфну глизяву масу. Я був наче зомбі. Десять років тюрми — це не те, чого я прагнув у житті, це зовсім не те, на що я заслуговую, чорт забирай! Я просто не міг осягнути той факт, що мені доведеться ціле десятиріччя гноїтися у перуанській темниці! Втім, на той момент я не бачив жодного виходу, і це пригнічувало мене ще більше.
Тьомик сидів поряд, тримаючись за руки з Марусею, і зберігав абсолютний спокій. Після оголошення вироку він зміг опанувати себе і зараз, здавалося, щось інтенсивно обдумував, звівши докупи брови і зморщивши чоло.
— У мене є гроші, — зрештою белькнув мій друзяка.
Білявка запитально вигнула брову. Я недовірливо перепитав, починаючи переживати, чи, бува, мій напарник не з’їхав з глузду через нещодавні душевні потрясіння:
— Ти хочеш сказати, що в тебе є півтора мільйона баксів?
— Так. Я можу виставити на продаж будинок у Швеції. Якщо буде потрібно, можна продати ще й яхту.
Марусине личко миттю проясніло. На радощах дівчина заплескала в долоні.
— Це чудово, Тьомо! Як я раніше про це не подумала? Збувай його, спродуй швидше той клятий будинок — від нього й так одні неприємності — і плати відкуп!
— Стоп! — несподівано втрутився я. — Стоп! Так не можна! Я категорично проти! Чувак, ми ж тоді перетворимося на звичайнісіньких голодранців. Залишимося без штанів! Ми будемо голі й босі, наче Совєти після Другої світової. І нам… нам доведеться знову працювати за копійки!
— Ось у цьому вся суть! — стрепенулася Маруся. — Ви гасаєте світом, сподіваючись швидко розбагатіти, і не розумієте, що якби увесь цей час чесно й сумлінно працювали, то вже давно стали б хай не багатіями, але заможними й шанованими людьми. Артеме, любий мій, не слухай ти цього бабуїна! Це ж він у всьому винен, я думаю, йому геть не завадило б посидіти кілька років у в’язниці і пофілософствувати. Я тебе прошу, продай багатоповерхівку і повертайся до України. Ти знайдеш роботу, осядеш на місці, і ми почнемо нормальне життя. З часом заробимо собі на будиночок, заведемо дітей. А згодом ти забудеш про цього навіженого орангутанга і всі його дурнуваті вибрики!
Її слова, безперечно, зачепили мене, проте я здогадувався, що вся ця промова була виголошена з умислом,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіжені в Перу», після закриття браузера.