Читати книгу - "Останнє бажання"

— Я не злюся ні на… терапію, ні на Іолю.

— А на голос розуму, який чуєш?

Геральт не відповів.

— Транс необхідний,— повторила Неннеке, оглядаючи свій печерний сад.— Іоля готова. Вона встановила з тобою фізичний і психічний контакт. Якщо хочеш поїхати, ми зробимо це сьогодні вночі.

— Не хочу. Зрозумій, Неннеке, у трансі Іоля може почати віщувати. Пророкувати, читати майбутнє.

— Саме це й мається на увазі.

— От-от. А я не хочу знати майбутнього. Як я стану після цього робити те, що роблю? Втім, я знаю його й без того.

— Ти певен?

Він промовчав.

— Ну добре,— зітхнула жриця.— Ходімо. Геральте? Не хочеться бути безтактною, але скажи мені… Скажи, як ви познайомилися? Ти й Йєннефер? Як це почалося?

Відьмак посміхнувся.

— Почалося з того, що нам з Жовтцем нічого було їсти, і ми вирішили наловити риби.

— Треба розуміти, замість риби ти піймав Йєннефер?

— Не зовсім так. Я розповім, як було. Але, якщо не заперечуєш, після вечері — я трохи зголоднів.

— Тоді ходімо. Я взяла все, що було потрібно.

Відьмак попрямував до виходу, ще раз повів очима по печерній теплиці.

— Неннеке?

— Га?

— Половина того, що тут росте, не зустрічається ніде у світі. Я не помиляюся?

— Не помиляєшся. Більше половини.

— У чому причина?

— Якщо я скажу, що причиною тому милість богині Мелітеле, тобі, імовірно, цього буде недостатньо?

— Швидше за все, так.

— Так я й думала,— Неннеке посміхнулася.— Бачиш, Геральте, наше яскраве сонце усе ще світить. Але вже не так, як раніше. Хочеш, почитай книжки. А коли не хочеш витрачати на це часу, то, може, тебе задовольнить, якщо я скажу, що кришталь, з якого зроблені вікна в покрівлі, діє як фільтр. Він відсіває вбивчі промені, яких у сонячному світлі усе більше. Тому тут живуть рослини, яких у природних умовах ніде у світі вже не зустріти.

— Зрозумів,— кивнув відьмак.— А ми, Неннеке? Як з нами? Адже й на нас світить те ж сонце. Чи не належно й нам поховатися під таке скло?

— Взагалі, належно,— зітхнула жриця.— Але…

— Що «але»?

— Але вже пізно.

Останнє бажання

1

Сом виставив вусату голову, сильно рвонув, забився, схвилював воду, блиснув білим черевом.

— Обережніше, Жовтцю!— крикнув відьмак, упираючись підборами в мокрий пісок.— Тримай, холера…

— Тримаю… — прокректав поет.— Матінко, ну чудовисько! Не риба — левіафан! Їжі буде, боги!

— Послаблюй, послаблюй, а то линва лусне!

Сом прилинув до дна, ривком кинувся вниз за течією, убік закруту. Линва задзвеніла, рукавички Жовтця й Геральта задимілися.

— Тягни, Геральте, тягни! Не відпускай, заплутається в корінні!

— Линва лусне!

— Не лусне! Тягни!

Вони напружилися, потягнули. Линва зі свистом розсікала воду, вібрувала, розкидала краплі, що блищали, немов ртуть, у променях сонця, що сходило. Сом раптом виринув, закружляв під самою поверхнею води, напруга линви ослабла. Вони взялися швидко вибирати слабину.

— Зав'ялимо,— засопів Жовтець.— Відвеземо в село й велимо зав'ялити. А голова піде на юшку!

— Обережніше!

Відчуваючи під черевом мілководдя, сом вивалився з води до половини двосаженевого тіла, смикнув головою, хльоснув пласким хвостом, різко ринув на глибину. Рукавички знову задиміли.

— Тягни! Тягни! На берег його, риб'ячу душу!!!

— Линва тріщить! Послаблюй, Жовтцю!

— Витримає! Не бійся! А з голови… юшку зваримо…

Знову підтягнутий ближче до берега сом завертівся й взявся люто рвати линву, немов даючи зрозуміти, що так легко не дасть засунути себе в горщик. Бризки здійнялися на сажень вгору.

— Шкіру продамо… — Жовтець, упираючись і почервонівши від натуги, тягнув линву обома руками.— А вуса… З вусів зробимо…

Ніхто ніколи не довідався, що збирався поет зробити із сомових вусів. Линва з тріском луснула, і рибалки, втративши рівновагу, повалилися на мокрий пісок.

— А, щоб тебе!— гаркнув Жовтець так, що луна пішла по очерету.— Скільки їжі пропало! Щоб ти здох, риб'ячий хвосте!

— Казав я,— Геральт обтрусив штани,— казав, не тягни силою! Зіпсував ти все, друже. Рибалка з тебе, як з козячої задниці труба.

— Неправда,— образився трубадур.— Те, що це чудовисько взагалі заковтнуло наживку — моя заслуга.

— Цікаво. Ти й пальцем не поворухнув, щоб допомогти закинути гак. Бренькав на лютні й дер горлянку на всю округу, нічого більше.

— Помиляєшся,— посміхнувся Жовтець.— Коли ти заснув, я зняв з гачка живця й начепив дохлу ворону, яку знайшов у кущах. Хотів ранком подивитися на тебе, коли ти цю ворону витягнеш. А сом піймався на ворону. На твого живця хіба б лайно клюнуло.

— Клюнуло б, клюнуло,— відьмак сплюнув у воду і взявся намотувати линву на дерев'яну хрестовину.— А порвалась, бо ти тягнув по-дурному. Ніж базікати, згорни краще решту линв. Сонце зійшло, пора в дорогу. Я пішов збиратися.

— Геральте!

— Що?

— На другий линві теж щось є… Ні, дідько, просто зачепилась. Холера, тримає як камінь, не впораюсь! Ну… пішло. Ха, ха, глянь, що тягну! Не інакше човен часів короля Дезмода! А велика, зараза! Глянь, Геральте!

Жовтець, звичайно, перебільшував. Витягнутий з води клубок прогнилих мотузок, залишків сіток і водоростей був великий, але до човна часів легендарного короля йому було далеко. Бард розпластав здобич на піску й почав порпатися в ній носком черевика. Водорості кишіли п'явками, бокоплавами й маленькими рачками.

— Агов! Глянь, що я знайшов!

Геральт, зацікавившись, підійшов. Знахідка виявилася щербатим глиняним глечиком, чимсь на зразок дворучної амфори, що заплуталася в сітці, чорній від зогнилих водоростей, колонії волохокрильців і равликів, вкритій смердючим мулом.

— Ха!— гордо вигукнув Жовтець.— Знаєш, що це?

— А як же! Старий горщик.

— Помиляєшся,— сповістив трубадур, тріскою зіскрібаючи з посудини раковини й скам'янілу глину.— Це не що інше, як чарівний глечик. Усередині сидить джин, який виконає три мої бажання.

Відьмак гигикнув.

— Смійся-смійся.— Жовтець упорався з очищенням, нахилився й постукав по амфорі.— Слухай-но, на пробці печатка, а на печатці чарівний знак.

— Який? Покажи.

— Чорта з два!— поет сховав глечик за спину.— Ще чого. Я його знайшов, і мені належні всі бажання.

— Не займай тієї печатки! Облиш!

— Пусти, кажу! Він мій!

— Жовтцю, обережніше!

— Аякже!

— Не займай!