Читати книгу - "Дика енергія. Лана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На них я й розраховую.
Звичайно, нелегко буде всю дорогу сидіти на залізній скобі під вагоном. Але якщо мені доводилося ночувати на деревах — невже я не зможу витримати добу на скобі? Зараз не зима. Зараз майже літо, хоча ночі й прохолодні. У мене з собою ремені й карабіни — я пристебнуся і зможу, певно, навіть спати. А головне — там, унизу, мене ніхто не знайде. Навіть якщо погонич буде спеціально обшукувати вагон, під днище він не загляне ніколи, та й кому спаде на думку заглядати під днище?!
Я уявляю погонича, як він щосили просовує голову в діру вагонної лазнички — лише так можливо перевірити дно. Посміхаюсь. Нехай би й застряг так, головою в дірі. Нехай би їхав так усю дорогу.
Вагон проходить першу опору. Розгойдується. Цього мені й треба: зводжусь навпочіпки і, затаївши подих, пробираюсь до задньої стінки вагона — там немає вікна, вірніше, його замазано фарбою. А залізна сітка є. Вона скрегоче, коли я повисаю на ній. Завмираю. На щастя, блоки теж скриплять, і я, зціпивши зуби, спускаюся все нижче, шукаю опори для ніг — знаю, тут є щось подібне до сходинки позаду… Ось вона… Переводжу подих. Тепер залишилося зовсім небагато: схопитися за сходинку руками. Повиснути над прірвою. І обережненько перебратися на першу скобу…
Я вишу, як на турніку. Піді мною гора — сосни зелені, височенні, отже, проминули рудий ліс навколо Заводу. Я бачу кожну верхівку. Якщо придивитись, побачу й вивірку на вершині, й сойку, і…
А скоби немає.
Я протерла б очі, якби руки не були зайняті. Немає скоби! Для того, щоб оглянути вагон знизу, мені доводилося пробиратися брудними, залитими туманом тунелями, збивати шматки потрісканого бетону з древніх вікон у залізній оправі, діставатися у вузенькі шпарини — заради того, щоб глянути знизу вгору на канатку…
Скоби були. Їх, мабуть, збило, коли вагон ніяково приземлився на станції призначення, на СІНТі. Від першої залишились пеньочки-штирі. А друга, дальня, так погнулась, що на ній можна лише висіти. Але й це не має значення: без першої скоби до другої все одно не дістатись…
Я ледь не розтиснула пальці. Долоні горять: на них щойно встигла нарости ніжна, без мозолів, шкіра.
Опора залишилася далеко позаду. Що тепер?
Опановую себе — у прямому й переносному значенні. Підтягуюся знову. Стаю на сходинку коліном. Хапаюся за нижній край залізної сітки. Їхати на даху, звичайно, зручніше…
Може, погонич не стане туди заглядати? Може, зараз він підзарядиться, порадіє життю з півгодинки та й ляже спати?
Сутеніє.
У напівтемряві знову вибираюся на дах і лягаю якнайдалі від люка. Над горами піднімається туман. Раз або двічі бачу вогники. Може, там сидять пастухи, варять вечірню кашу. А може, танцюють Аркана…
Різкий звук уплітається в мірний скрип каретки. 1 майже одразу чую переляканий голос погонича:
— Так?
Інший голос викривлено переговорним пристроєм. Але я все одно його впізнаю. І міцніше втискаюся в дах.
— Ні, — каже погонич, голос його трохи охрип. — Тут нікого немає. Тобто я, звичайно, подивлюся… Але ж їх прийняли по рахунку!
Знову слухає голос у переговорному пристрої.
— Так, — говорить зовсім уже хрипло. — Звісно. Зараз перевірю дах.
Я відповзаю назад. Чіпляюся за залізну сітку — вона гримить, але я не звертаю уваги. Спускаюсь нижче, повисаю на руках… Це все, що я можу зробити. Ніч, темно, я вишу між небом і землею, якщо він не придивиться, він мене не побачить!
Виє вітер у вухах. Крізь цей звук я чую, як відчиняється люк. Тоді з’являється світло — промінь ліхтарика-еспандера.
— Тут нікого немає, — каже погонич у переговорний пристрій. — Повторюю, на даху нікого немає…
Зупиняється прямо наді мною. І, певно для очистки совісті, світить униз. Промінь ліхтаря заливає мене всю. Синє коло з білою спіраллю в центрі — відбиток світла в напівосліплих очах. Обличчя погонича не розгледіти. І без того зрозуміло, що він дивиться просто на мене.
То що, розтискати пальці?!
— Нікого немає, — повторює погонич після довгої, довгої паузи. — Порожньо.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Ми прибуваємо в місто зранку наступного дня. Над містом туман — не жовтий, як на Заводі, а звичайний сіро-бурий смоґ, який часто буває в місті. Я не дуже люблю його, але сьогодні він мені на руку. Обравши мить, зістрибую на дах якогось будинку (вагончик опустився так низько, що летіти доводиться метрів три, максимум п’ять).
Приземляюся доволі м’яко. Сиджу, чекаю, доки мине біль у відбитих ступнях. І ошаліло думаю: от і все.
Я так і не дізналася, як звуть цього погонича і хто він такий. Усю дорогу я лежала на даху, а він сидів у кабіні, не вимовивши ні слова. І лише коли ми впритул наблизилися до міста, ледь чутно стукнув у стелю, даючи знати, що час евакуюватись…
Я ніколи не дізнаюся, хто він і яка доля привела його на службу Заводу. Я не дізнаюсь навіть, скільки він проживе після нашої зустрічі. Але я буду пам’ятати його завжди.
Піднімаюсь. Глибоко вдихаю сирий туман. Я в місті. Я вдома.
* * *
Перше, на що звертаю увагу, — на вулицях дуже багато патрулів. Енергополісмени, у повному бойовому спорядженні, ходять по двоє-четверо, час від часу зупиняючи когось із перехожих і вимагаючи пред’явити соціальний код. А мій код давно анульовано, тому за жодних обставин не можна втрапляти їм до рук. Я йду, незалежно розглядаючись, але, завваживши патруля, одразу ж зникаю в підворітті. Йду до району хмарочосів, це неблизько і займає, таким чином, майже весь день.
Вежі піднімаються над містом, верхівки тонуть у тумані. Побачивши їх, я починаю хвилюватися. Усе, що трапилось останньої доби, не вкладається в голові. Учора в цей час я висіла на стіні, очікуючи відправлення вагона, а сьогодні — вже незабаром — побачу своїх. Диких. Алекса, Мавра, Перепілку, Леся. Усіх.
Лише зараз розумію, наскільки втомилася. Сідаю на край хідника. Одразу підкочує автоматичний вуличний рознощик, вивантажує в простягнену долоню упаковку енерджі-дрінку. Роблю великий ковток; рознощик котить далі — низький візок на трьох пластикових гусеницях, один підсліпуватий сенсор і роз’єм для маршрутної карти. Піраміда картонних банок із напоєм небезпечно хилиться вправо.
Довкола сновигають перехожі. Звичайні люди. А я все осмикую себе — мені хочеться жадібно вдивлятися в обличчя, про щось запитувати, привертати увагу. Я скучила за ними. Мене переповнює знання, яке я їм принесла. Яке, може, змінить їхнє життя. Але навряд чи зробить щасливими…
Кидаю упаковку від дрінку в круглу пащу сміттєприймача. Налітає вітер, підхоплює зім’яту картонку,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дика енергія. Лана», після закриття браузера.