Читати книгу - "Волинь"

— А ти зачекай з криком. Не для себе ж дбаю. Коли б більше варила головою — розуміла б…

— Розуміла б, розуміла б. Я вже, по-твоєму, стовп дурний, що нічого не тямить. Куди хочеш нас волокти? Де знайдеш краще місце на землі? Тут і літечко, дивись, он яке, тут і город, і садок, і свої люди, і могилки, а що там? Чужа-чу-жаниця! А де знов тих рублів набереш на ту дорогу? І туди гроші, і сюди гроші, що ти, їх на дорозі збираєш? Старий, старий! Як не на мене — на тих дітей зглянься! Голі ж, босі — жеброта не діти, сором між люди показатися, дивись, що вони в тебе мають, а ти витрачуєшся бозна на що. А тобі кажу, мов на вітер, але скорше мене нараженою побачиш, ніж я піду в оту твою западенну кацапщину!

— Но, но, но! Розспівалася! — каже Матвій спокійно, і чим більше вона говорила, тим більше переконувався він, що їхати таки треба, що землі шукати конечно, що за краще життя змагатися є його обов'язком.

— Ах, — казав він. — Думаєш, розкіш їздити. Не знаєш, що то людина намучиться, але треба! Жизня! Чортова жизня — мужича!

А третього дня раненько Матвій все-таки знов почимчикував до Мизоча на станцію. Василь пішов на Залужжя, щоб прийшла Катерина, Настя зісталась сама.

«Прийди і пий воду життя даром»

Володько з напруженням чекав Катерини, а прийшов дід Юхим. Було надвечір. Заплакана Настя вешталася біля печі. Володько і Хведот, повитягавши шиї, чекали на картоплю, що вариться під комином.

Старий мав намір відвідати Матвія і дещо з ним перебалакати, та не застав того дома. Настя одразу почала вичитувати, і при тому по її змарнілому, негарному, покритому жовтавими плямами обличчю текли патьоки сліз. З її мови старий довідався про життя цієї родини, хоча багато з того знав він і до цього часу.

— Ну, — казав він… — Знаєш, Насте, воно, звісно, не легко, але подумай сама: як же йому сидіти на місці, коли ось так воно живеться, і я не раджу йому далеко їздити, пошукай отут, поза Дерманем, отуди на південь, на Крем'янеччину. Там ще поля й поля, — казав Юхим.

Але на Настю це мало впливає. Вона нікуди не хоче, їй тут найкраще, а з часом усе поліпшиться і вони будуть жити, як і всі люди.

Для Володька прихід Юхима визначає цілу подію, ніколи не переставав його дід цікавити, хоча тепер, після хвороби, хлопець став ще соромливішим і нав'язати з ним якісь стосунки, здавалось, не було ніякої надії. Але дуже кортіло. У діда такі приємні, теплі, ясні очі, таке звичайне і одверте обличчя, така завжди спокійна і рівна мова. і коли той розмовляв з матір'ю, Володько весь час іздалека позирав на нього, помічав різні дрібниці його одягу, його рухів. І йому здавалось, що дід Юхим також цікавиться ним. Нема, нема, а диви, і гляне, і щось ніби запитає поглядом. А потім, коли скінчив мову з матір'ю, він цілком перевів увагу на Володька.

— Ну? Що? Здоровий уже? Ну, бач, а то такий був. І виріс… Бавишся з Хведотом?

— Ні, — відповів одним словом Володько.

— О! А то ж чому?

— Бо він малий, — знов коротка відповідь. Дід, помітно, посміхнувся, а мати промовила:

— Деруться весь час… Як ті півні. Володько ще дужче засоромився, ціле обличчя палає, хотів би дати драла, та ноги не слухають, кортить тут бути.

— То ти з ніким не бавишся? — питає далі дід.

— Ні, — знов те саме і похитнув головою, а по хвильці додав: — У Дермані. З хлопцями. Ще поки був здоровий… До розмови встрянула Настя:

— А, лазить усе. По лузі, по лісі, дивиться, думає. Таке дивне видалось, дивіться, ще сопляк під носом, а виглядає ніби мудрець який.

Володьків зір упав на матір, і нотка легкого докору торкнулась її ніжного чуття. Їй стало ніяково, зніяковів і Юхим.

— Чи дозволиш, Насте, взяти мені його з собою? — обережно запитав старий. Він знає настрої Насті і не певний, чи та дозволить.

— Ой, тошненько мені! Хіба такого обідранця слід куди пускати. То ж дивіться ж, які в нього коліна.

Володькові штани на колінах дійсно самі діри, він до цього часу якось того зовсім не помічав. Його зір напружився, його увага збільшилась. Йому хочеться йти з дідом, але як це сказати. І не чекаючи згоди матері, він запитав:

— Хіба я так далеко… дійду?

— А ти хочеш? — запитав дід.

— О! — вирвалось у нього.

Мати лише глянула і одразу відгадала його думку.

— Такий замурзаиий! — промовила і цим дала згоду йти з дідом.

— Темно було надворі, коли ті вийшли. Настя провела їх ах за причілок, де цвітуть мальви та дикі ружі. Пішли стежиною вверх. Було тихо. Земля руки свої долонями щедрими догори розложила, все спочивало, дихало теплом, від лугу долом клався туман і несло злегка болотом. Під ногами кашка й чебрець виділяє свої пахощі, у Трихоновому житі підпідьомкає, не дивлячись на вечір, перепелиця.

У лісі зовсім темно, Володько не бачить діда, лише вичуває свою руку в його теплій долоні. Ішли повз «контору», де мешкав недавно Лісовський, що його звали «Конєшно». Тепер та будова стоїть пусткою, і Володько наважився запитати:

— А куди вибрався Конєшно?

— Кажуть, до Верхова, — відповідає дід.

— А чого він вибрався? — питає далі Володько.

— То знаєш… Він служить у Таксарів за побережника. Куди пішлють, туди й мусить іти.

— А хіба тут уже не треба побережника?

— Видно, що ні. Лебедську соснину зрубали, а тут цей шматок лісу не оплачується стерегти…

— А кому цей ліс належить? — питає знов Володько.

— Одному багатому жидові, — відповідає Юхим.

— А де він, той жид? — цікавиться далі Володько.

— В Острозі. Він там живе.

Питання чергується за питанням, Юхим на все відповідає, Володькові все то дуже цікаве, здається, він іде глибше в життя, перед ним відкриваються нові простори.

У лісі щось засвистало, поміж вітами дерев благальне хрусталіють зірки, щось тріснуло, ніби там хтось ступив ногою на суху галузку, вичувається, як листя вдихає свіжість після гарячого дня.

На хуторі Юхима безліч нового. По-перше, самий хутір — багатий та просторий, велика, чиста хата з фіранками на вікнах. Володька всі привітали, дістав ще раз вечерю, а потім він спав на широкій лаві під вікном у світлиці, сам-один на цілу світлицю. Звечора він не міг довго заснути, щось ввижалося за вікном, було трохи моторошно,