Читати книгу - "Вежа блазнів"

— Ego te exorciso [225] per caracterum et verborum sanctum! Impero tibi per clavem Salomonis et nomen magnum Tetragrammaton![226]

Велетень, який жер мед, раптом закашлявся, обплювався й обшмаркався. Шарлей витер із чола піт.

— Важкий і складний цей казус, — пояснив він, уникаючи дедалі більш підозріливого погляду абата. — Доведеться застосувати ще потужніші аргументи.

Якийсь час було так тихо, що чутно було навіть відчайдушне дзижчання мухи, впійманої павуком у розтягнуте у віконній ніші павутиння.

— Іменем Апокаліпсиса, — пролунав у тиші вже трохи прихриплий баритон Шарлея, — словами якого Господь відкрив речі, що настати мають, і підтвердив ці речі вустами присланого Ним ангела, проклинаю тебе, сатано! Exorciso te, flumen immundissimum, draco maleficus, spiritum mendacii![227]

— Сімома свічниками золотими й одним свічником, що між сімома стоїть! Голосом, що є голосом багатьох вод, який промовляє: Я є той, хто вмер, і той, хто воскрес, той, хто живе і жити буде вічно, хто тримає ключі від смерті і пекла, кажу тобі: іди геть, духу нечистий, що знаєш кару вічного прокляття!

Результату як не було, так і не стало. На обличчях бенедиктинців, які спостерігали за всім цим, відбивалися різні, дуже різні почуття. Шарлей набрав повні груди повітря.

— Хай поб'є тебе Агіос, як побив він Єгипет! Хай тебе каменують, як Ізраїль каменував Ахана! Хай потопчуть тебе ногами і піднімуть на вилах, як підняли п'ятьох царів аморейських! Хай приставить Господь до чола твого цвях і хай лупне по тому цвяху молотком, як зробила Сисері жона Яель! Нехай у тебе, як у проклятого Дагона, голова вража й обидві руки відрубані будуть! І нехай тобі хвіст відітнуть при самій твоїй диявольській дупі!

«Ой, — подумав Рейневан, — це погано закінчиться. Погано закінчиться».

— Духу пекельний! — Шарлей різким рухом розкинув руки над братом Деодатом, який і далі не подавав ознак життя. — Заклинаю тебе Ахароном, Егеєм, Гомусом, Афанатосом, Ісхіросом, Екодесом і Альманахом! Заклинаю тебе Аратоном, Бефором, Фалегом і Огом, Пофіелем і Фулем! Заклинаю тебе могутніми іменами Шміля і Шмуля! Заклинаю тебе найжахливішим з імен, іменем переможного і жахливого Семафора!!!

Семафор подіяв не краще, ніж Фуль і Шмуль. Цього не можна було приховати. Шарлей також це бачив.

— Йобса, гопса, афія, альма! — закричав він дико. — Мелах, Берот, Нот, Беріб et vos omnes[228]! Гемен етан! Гемен етан! Гав! Гав! Гав!

«Здурів, — подумав Рейневан. — А нас зараз почнуть бити. Зараз вони допетрають, що все це нісенітниця і пародія, аж настільки дурними вони бути не можуть. Зараз це все закінчиться страшним побиттям».

Шарлей, уже як хлющ зіпрілий і добряче захриплий, упіймав його погляд і підморгнув з аж надто виразним проханням підтримати, підкріпивши своє прохання досить різким, хоч прихованим жестом. Рейневан здійняв очі до склепіння. «Що завгодно, — подумав він, намагаючись пригадати древні книги і бесіди з приятелями-чарівниками, — буде краще, ніж «гав-гав-гав».

— Гакс, пакс, макс, — завив він, розмахуючи руками. — Абеор супер аберер! Ає Сарає! Ає Сарає! Альбедо, рубедо, нігредо!

Шарлей, важко дихаючи, поглядом висловив йому вдячність, жестом велів продовжувати. Рейневан набрав повні легені повітря.

— Тумор, рубор, кальор, дольор! Per ipsum, et cum ipso, et in ipso![229] Йобса, гопса, et vos omnes! Et cum spiritu tuo![230] Мелах, Малах, Молах!

«Зараз нас уже таки справді будуть бити, — гарячково подумав Рейневан, — а може, навіть і ногами копати. Зараз, за хвилиночку — малесеньку, коротесеньку. Нічого не поробиш. Треба вдаватися до крайніх заходів. До арабської. Не залишай мене, Аверроесе! Порятуй, Авіценно!»

— Куллу-аль-шайтану-аль-раджім! — гаркнув він. — Фаана-сахум Таріш! Касура аль-Зоба! Аль-Ахмар, Баракан аль-Абаяд! Аль-шайтан! Хар-аль-Сус! Аль-оуар! Мохефі аль реліль! Ель феурдж! Ель феурдж!

Останнє слово, як він собі невиразно пригадував, означало по-арабськи «розкішниця» і мало небагато спільного з екзорцизмом. Він усвідомлював, яку величезну дурницю робить. Тим сильніше вразив його ефект.

Йому здалося, що світ на якусь мить завмер. І тоді, в абсолютній тиші, серед застиглого на тлі сірих стін tableau[231] бенедиктинців у чорних рясах, щось раптом здригнулося, щось сталося, щось рухом і звуком порушило мертвий спокій.

Тупоокий одоробало, який сидів під стіною, різко, з огидою і почуттям відрази відкинув брудний і липкий глечик з медом. Глечик стукнувся об підлогу, проте не розбився, а покотився, розтинаючи тишу глухим, але гучним торохкотінням.

Велетень підніс до очей липкі від солодкого пальці. Якийсь час він розглядав їх, а на його одутлому місяцеподібному обличчі намалювалися спочатку недовіра, а потім жах. Рейневан дивився на нього, важко дихаючи. Він відчував на собі спонукальний погляд Шарлея, але був уже не в змозі вичавити з себе жодного слова. «Кінець, — подумав він. — Кінець».

Силач, усе ще дивлячись на пальці, застогнав. Несамовито.

І тої ж миті брат Деодат, що лежав на марах, заохав, закашляв, захарчав і дригнув ногами. А потім вилаявся, аж надто по-світськи.

— Свята Єфросиніє… — зойкнув абат, падаючи на коліна. Решта ченців зробили те саме. Шарлей розкрив було рота, але відразу опам'ятався і закрив. Рейневан приклав руки до скронь, не знаючи, молитися йому чи втікати.

— Зараза, — деренчливо промовив Деодат, сідаючи. — Але ж мене сушить… Що? Я проспав вечерю? Холера на вас, братове… Я ж хотів тільки подрімати… Але просив же я розбудити мене до вечірні…

— Чудо! — вигукнув один із ченців, що стояли навколішки.

— Настало Царство Боже, — другий упав хрестом на підлогу. — Igitur pervenit in nos regnum Dei![232]

— Алилуя!

Брат Деодат, сидячи на марах, спантеличено поводив довкола себе очима: від побратимів, які стояли на колінах, — до Шарлея з єпитрахиллю на шиї, від Рейневана — до велетня Самсона, який усе ще розглядав своєї руки і живіт, від абата, який молився, до ченців, які саме цієї миті надбігли з горщиком лайна та мідною сковородою.

— Чи хто-небудь, — запитав недавній одержимий, — пояснить мені, що тут діється?

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

у якому Шарлей, після того як вони залишили монастир бенедиктинців, викладає Рейневану свою екзистенційну філософію, зводячи її — у найбільш спрощеному вигляді — до тези, що вистачить спустити штани і на мить втратити пильність, як хто-небудь недоброзичливий добереться до твоєї задниці. Невдовзі життя підтверджує ці міркування у всій повноті та в кожній подробиці. Зі скрутного становища Шарлея рятує той, кого читач уже знає — або принаймні йому здається, що знає.

Екзорцизм у бенедиктинців — хоч він, в принципі, й увінчався успіхом — ще більше посилив неприязнь Рейневана