Читати книгу - "Гра в бісер"

невдачу «тіні», відчуває потребу самому спокутувати чужі помилки; якраз через це, а не через щось інше, так раптово погіршилося його здоров’я й підскочила температура. Звичайно, це був не єдиний варіант легенди, але він виник серед еліти й виразно показував, що ця еліта, шанолюбне молоде покоління, вважало ситуацію трагічною і не хотіло приймати ніякого її пом’якшення, замаскування й прикрашення. Пошана до Магістра й неприязнь до його «тіні» взаємно врівноважувалися, Бертрамові бажали невдачі й провалу, хоч спокутувати їх довелося б Магістрові. Через день з’явилися поголоски, що Магістр покликав до своєї постелі заступника та двох найстарших з еліти й попросив їх берегти мир і не ставити під загрозу свято, а ще через день — що він продиктував свою останню волю і сказав Виховній Колегії, кого б він хотів бачити своїм наступником; називали навіть кілька імен. Разом із звісткою про те, що здоров’я Магістра дедалі погіршується, ходило багато різних чуток, і в святковій залі, а так само в готелях, з дня на день падав настрій, хоч ніхто не дозволяв собі покинути Вальдцель, не дочекавшись закінчення Гри. Темна, тяжка хмара нависла над усією врочистістю, яка, проте, зовні відбувалася в узвичаєній формі, але притаманних цьому святу радості й піднесення, яких усі сподівалися, майже не відчувалось, і коли в передостанній день Гри творець її, Магістр Томас, навіки заплющив очі, Колегії не вдалося запобігти поширенню звістки і, хоч як дивно, багато учасників сприйняли з полегшенням таке розв’язання заплутаної ситуації. Учні Гри, а особливо еліта, хоч не мали дозволу до кінця Ludus sollemnis ані одягати трауру, ані порушувати бодай чимось суворовизначеного правилами порядку Гри з чергуванням ігрових дій і медитації, останній акт урочистості і святковий день одностайно провели як день жалоби по дорогому небіжчикові, оточивши перевтомленого, змученого безсонням, з припухлими очима, блідого Бертрама, що виконував далі свої службові обов’язки, атмосферою крижаної самоти.

Йозеф Кнехт, хоч він через Тегуляріуса ще підтримував жваві зв’язки з елітою і як досвідчений гравець гостро відчував усі ці течії та настрої, всетаки не піддався їм, а, починаючи з четвертого чи п’ятого дня, навіть заборонив Фріцові турбувати себе звістками про Магістрову хворобу; він добре розумів і відчував, яка трагедія нависла над святом, з глибоким занепокоєнням і сумом думав про Магістра і з дедалі більшою неприязню, але, і з співчуттям про його «тінь», наче приречену померти разом зі своїм володарем, проте стійко, твердо опирався всіляким впливам справжніх чи вигаданих звісток, був надзвичайно зосереджений, радісно віддавався вправам і плинові чудово побудованої Гри й пережив свято, незважаючи на всі прикрощі й невдачі, з щирим піднесенням. «Тінь» Магістра, Бертрам, що за звичаєм мав наостанці ще й приймати вітальників та членів Колегії, був звільнений від цього обов’язку, традиційний День Радості студентів Гри також скасували. Зразу ж після закінчення музичного фіналу свята Колегія повідомила про смерть Магістра, і у Vicus Lusorum почалися дні жалоби, яких дотримувався і Йозеф Кнехт, що жив у готелі. Похорон Магістра Томаса, пам’ять якого глибоко шанують ще й досі, відбувся із властивою для Касталії скромністю. Бертрам, «тінь» Магістра, останнім зусиллям волі довів свою важку роль до кінця. Розуміючи своє становище, він попросив відпустки й помандрував у гори.

У Селищі Гри, та й у всьому Вальдцелі, запанувала жалоба. З покійним Магістром, мабуть, ніхто не підтримував близьких, виразно товариських стосунків, але вищість, чистота й шляхетність його натури разом з мудрістю і винятковим відчуттям форми зробили з нього такого правителя і представника Касталії, які в ній, власне, заснованій на цілком демократичних засадах, траплялися не часто. Ним можна було пишатися. Далекий нібито від будьяких пристрастей, від почуттів любові й дружби, він тим більше міг бути взірцем для молодого покоління еліти, а гідність та княжа постава, через яку він, до речі, дістав собі ласкавоіронічне прізвисько «його вельможність», з часом забезпечили йому, незважаючи на запеклий опір декого, особливе становище у Верховній Раді й на засіданнях Виховної Колегії. Звичайно, у Вальдцелі жваво обговорювали, ким його замінять на високій посаді Магістра Гри, а особливо палкі суперечки на цю тему провадила еліта. Після відставки і від’їзду Бертрама, падіння якого так домагалося і врешті домоглося це коло, еліта, проголосувавши, тимчасово розділила обов’язки Магістра між трьома особами, — тобто тільки ті обов’язки, що стосувалися внутрішніх справ Vicus Lusorum, а не офіційних у Виховній Колегії. За традицією, посада Магістра не могла залишатися вільною довше як три тижні. В тих випадках, коли Магістр, що помер чи пішов у відставку, мав уже визначеного наступника, в якого не було суперників, посаду його займали зразу ж, після першого засідання Колегії. Та цього разу справа начебто мала бути затяжною.

Під час жалоби Йозеф Кнехт випадково завів мову з своїм приятепро щойно закінчену Гру і про те, як дивно й сумно вона відбувалася.

— Цей заступник Бертрам, — сказав Кнехт, — непогано довів до кінця свою справу, тобто намагався грати роль справжнього Магістра, але, як на мій погляд, зробив ще й щось багато більше: приніс себе в жертву цій Lucius sollemnis як своєму останньому і найурочистішому офіційному обов’язкові. Ви були суворі, навіть жорстокі до нього, могли врятувати свято і Бертрама, але не врятували, хоч не мені судити про цe, ви, мабуть, мали свої причини. Але тепер, коли ви домоглися свого і бідолаха Бертрам пішов у відставку, ви повинні бути великодушними. Коли він повернеться після відпустки, треба піти йому назустріч і показати, що ви оцінили його жертву.

Тегуляріус похитав головою.

— Ми її оцінили і прийняли, — сказав він. — Тобі випало щастя бути цього року гостем, безстороннім учасником Гри, тому ти, мабуть, не м|г пильно до всього придивитися. Ні, Йозефе, в нас уже не буде нагоди виявляти якісь почуття до Бертрама. Він знає, що його жертва була необхідною, і не пробуватиме вернутися назад.

Аж тепер Кнехт цілком зрозумів його й зажурено замовк. Авжеж, він справді пережив ці святкові дні не як учасник Гри і товариш тим, хто її влаштовував, а таки як гість, і тому тільки тепер він збагнув, у чому ж, власне, полягала Бертрамова жертва. Досі Бертрам здавався йому шанолюбцем, що впав під тягарем завдання, яке перевищувало його спроможності, і тепер змушений відмовитись від усіх своїх шанолюбних задумів і забути, що він колись був «тінню» Магістра й керівником однієї щорічної Гри. Аж тепер, почувши останні слова свого приятеля, він, раптово занімівши, зрозумів, що судді Бертрама засудили його і він не повернеться. Йому