Читати книгу - "Нескінченна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На самісінькій середині зали підлога, вимощена різно- кольоровими-таки плитами, кількома сходинами підіймалася до круглого підвищення, на якому стояв чорний куб із тесаного каменю. Ґраоґраман поволі підняв на Бастіяна погляд, очі його тепер, здавалося, зовсім згасли.
- Ось і прийшла моя година, повелителю, - проказав він, і його голос пролунав, як шепіт заклинання. - У нас уже не залишається часу на розмову. Але ти не хвилюйся - просто дочекайся дня. Те, що стається завжди, станеться і цього разу. І, можливо, ти зможеш мені сказати, чому це стається.
Тоді він повернув голову в бік інших дверей, що були у протилежному кінці печери.
- Увійди туди, повелителю, там для тебе все приготовано. Усе, що там є, чекає на тебе споконвіків.
Бастіян підійшов до дверей, однак, перш ніж їх відчинити, ще раз озирнувся. Ґраоґраман ліг на чорний куб - і сам почорнів так само, як цей камінь. Голосом, тепер ледве чутним, тихішим, ніж шепіт, лев промовив:
- Повелителю, можливо, до тебе долинуть звуки, які тебе налякають. Але хай це тебе не турбує! Доки ти носиш Сяйво, з тобою нічого не може трапитися.
Бастіян кивнув, а тоді відчинив двері й увійшов.
Він опинився в кімнаті, прикрашеній вишукано і розкішно. Підлога була встелена м’якими гаптованими золотом килимами, з вибагливими візерунками. Стрункі і стрімкі колони, що підтримували склепіння, зблискували кольоровими, з вкрапленнями золота, мозаїками, які відбивали вогонь світильників, що яскріли, спалахували і палали всіма можливими барвами, їхнє сяйво заломлювалось і відбивалось від лискучих поверхонь. В одному кутку стояла широка отамана* (* Галицизм, насправді це звичайний диван) з м’якими покривалами і щонайрізноманітнішими подушками, над нею напинався балдахін із лазурового шовку. В іншому кутку в скелястій породі була видовбана велика купальня, в ній парувала золотиста рідина. На низенькому столику стояли миски і чаші з наїдками, а поряд - золотий келих з рубіново-червоним трунком і золота піала.
Бастіян всівся по-турецьки перед столиком із наїдками і призволявся. Йому дуже засмакував напій - терпкий і міцний, він дивовижним чином втамовував спрагу. І трунок, і страви були йому цілком незнаними. Він навіть не міг би сказати, що то таке: паштети чи печиво* (* В оригіналі просто «паштет» (Pasteten)), стручки чи якісь горіхи. Деякі плоди, щоправда, виглядали як дині та кавуни, але на смак були зовсім інакші - гострі та пряні. Усе надзвичайно смакувало, і водночас хвилювало і бентежило. Бастіян куштував то одне, то інше, аж доки не наївся донесхочу.
Тоді роздягнувся - не зняв лише Сяйво і пірнув у купіль. Якийсь час плюскався у світлосяйній воді, хлюпався, мився і форкав, як морж. А тоді раптом помітив чудернацькі на вигляд пляшечки, що стояли на краю басейну. Бастіян вирішив, що то купальні есенції, а відтак безтурботно і безжурно влив їх до води - кожної потрохи. Кілька разів спалахнуло зелене, червоне і жовте полум’я, язики вогню шугонули поверхнею, здійнялися клуби пари. Запахло живицею і гіркуватим зіллям.
Врешті він вийшов з купелі, витерся м’якими рушниками, які лежали наготові, і знов одягнувся. Нараз йому здалося, що світильники в приміщенні раптом пригасли. А тоді до його вух долинув звук, від якого спиною пробігли дрижаки: якийсь хрускіт і скрегіт - так, ніби розкололася гігантська брила льоду; далі тріск перейшов у гнітючий стогін, що невдовзі затих.
Бастіян прислухався, його серце голосно калатало. Він пригадав Ґраоґраманові слова про те, що доки він захищений Сяйвом, йому не треба хвилюватися.
Моторошний звук більше не повторювався. Але тиша, яка запала, була, мабуть, іще страшнішою. Треба довідатися, що там сталося!
Він відчинив двері, які вели з кімнати у велику печеру. Спершу хлопець не помітив тут жодних змін, хіба що світильники пригасли, а їхнє світло здригалося, немов сповільнене серцебиття. Лев і далі лежав - у тій самій позі - на чорному скелястому кубі. Здавалося, він вдивляється у Бас- тіяна.
- Граоґрамане! - тихо покликав Бастіян. - Що тут діється? Що це за звук? Це ти чи це не ти?
Лев нічого не відповів і навіть не поворухнувся, але коли Бастіян підступив до нього ближче, повів за ним потьмянілими очима.
Трохи повагавшись, Бастіян простягнув до звіра руку, щоби погладити гриву, однак, щойно її торкнувшись, злякано відсахнувся. Вона була тверда і зимна як лід - така ж, як і цей чорний камінь. Такими самими на дотик були і морда та лапи Ґраоґрамана.
Бастіян не знав, що робити. Раптом він побачив, як поволі розчиняються чорні кам’яні стулки великих дверей. Допіру опинившись у темному коридорі та піднявшись сходами догори, він оговтався і запитав себе, навіщо йому виходити з печери, що він, власне кажучи, шукає назовні. У цій пустелі не могло бути нікого, хто міг би врятувати Ґраоґрамана.
Одначе тепер там не було і ніякої пустелі!
У нічних сутінках скрізь почали блимати і зблискувати малесенькі вогники. Мільйони крихітних паростків вибру- ньковувалися з піщинок, що виявилися не піщинками, а зеренцями. Перелин, Нічний Ліс, знову почав рости!
Раптом Бастіяна осяяло, що Ґраоґраманове скам’яніння якось із цим пов’язане.
Він повернувся до печери.
Світло в світильниках тепер ледь жевріло, воно судомно здригалося і тріпотіло. Хлопець підійшов до лева, обняв його за могутню шию і притулився обличчям до його голови.
Тепер уже навіть очі звіра були чорними і мертвими - застиглими, наче скеля. Ґраоґраман закам’янів. Вогонь у світильниках востаннє спалахнув і згас. Усе огорнула глуха безпросвітна темрява, як у могилі.
Бастіян гірко заплакав, і кам’яна лев’яча морда стала геть мокрою від його сліз. Далі він скрутився калачиком, умостившись між потужними лапами Ґраоґрамана, та так і заснув.
XV.
ҐРАОҐРАМАН, СТРОКАТА СМЕРТЬ
- О, повелителю, - почувся громоподібний левиний рик, - невже ти провів тут цілісіньку ніч?
Бастіян підхопився і протер очі. Він сидів між лев’ячими лапами, велика голова звіра нависала над ним згори, і в Ґраоґрамановому погляді застиг подив. Його шкура все ще була чорна, як скеля, на якій він спав, зате очі світилися і яскріли. Світильники в печері знову палали.
- Ах, - пробурмотів Бастіян, він ледве спромігся на слово, - я вже був подумав, що ти вмер і закам’янів.
- Так воно і було, - відповів лев. - Я засинаю і вмираю щодня, коли западає ніч, але зранку знов оживаю і прокидаюся.
- Я вже був подумав, що ти вмер назавжди, - спробував пояснити йому Бастіян.
- Воно завжди так і є
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.