Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

І Благодар повів мене до підземель.

Якось я побував у в’язниці і то було єдине місце, яке геть не вписувалось у золотаво-прекрасний образ міста. Бо, попри все, злочини інколи в ньому траплялись, і часом — дуже тяжкі. Крадіжки, убивства, зґвалтування, викрадення. Зазвичай їх розслідували нечисленні військові, але коли потрібна була особлива допомога, то залучали Шукачів, які й без надприродних здібностей могли знайти кого треба і примусити говорити правду. Та якось довелось втрутитися Стожару. За справу взявся Дан, а я пішов «на діло», як його тінь.

Одного чоловіка зрадила дружина і він збожеволів. Убив її з коханцем, а тоді — ще дванадцятьох жінок і дівчат. Було це в передмісті Колісії і сталося просто надзвичайно стрімко, буквально за два дні. В близькості до Стожарів людям важко використовувати зброю — тож він просто подушив їх голими руками. Він був не патрійцем, а давно викупленим із рабства підкореним. Я вже не пригадаю його національності.

Опісля той чоловік просто зник.

Шукачі шукали його, але досить швидко зрозуміли, що не мають зеленого поняття, що робити. Таке бувало рідко, а проте — бувало. Прийшов час звернутися за поміччю до Стожарів.

Ще з перших уроків мене вчили дивитись на довкілля по-іншому. І справа не тільки в аурах людей, а в тому, що все пов’язане між собою. Цілий світ. Його немовби пронизують нитки чи канати — залежно від того, про що йдеться. Одні, почуттєві, нагадують стрімкі потоки, єднаючи людей між собою. Є ще нитки й навіть цілі полотнища сили — Стожари уміли торкатись їх та маніпулювати ними, всотуючи в себе енергію довкілля. Перестаратись не можна було — існувала можливість нищення довколишніх живих організмів, особливо рослин. Та саме така наша здатність і помагала лікувати інших — просто брати сили треба було обережно і в міру. Десь це позначалось на деревах, гілки яких починали підгнивати, а десь із ікри не з’являлись рибинки. На перший погляд, то були дрібниці, та насправді вони могли стати чимось непоправним у майбутньому. Саме зцілення чомусь забирало найбільше такої енергії — тоді як пересування важезних брил або ще якась важка робота не завдавала довкіллю й краплини шкоди.

Стожари могли торкатись ниток простору, відсуваючи його завісу. Так можна було змінювати щось у предметах, переміщати їх, а часом навіть зазирати в майбутнє чи минуле. Та з першим завше було проблематично — погляд на велику відстань не гарантував, що все справдиться, бо ж підглядаючи, ми вже змінювали історію.

І так, відгортаючи завісу в минуле, Дан та я знайшли злочинця, просто йдучи його слідами. Бо знали, де він був і що робив.

Знайшли ми його в чотирьох днях їзди від Колісії.

Дан на ланцюгу привів чоловіка, як якусь скажену тварину, назад до столиці, щоб віддати в руки тюремників. То був страшний момент — розум того чоловіка був глибоко затьмареним і сповненим ненависті, одержимості потребою вбивства, а я по дурості відкрив для його почуттів свою свідомість. То було дорогою. Я тоді схилився з коня і просто виблював — чимось чорним та липким. Дан хотів відправити мене одразу до Обителі, та я не дозволив. Разом ми зайшли до тюрми.

Убивцю посадили в підземелля — і вони вразили мене й захопили тим, як у Патрії, виявляється, карають за страшні злочини. Стало зрозуміло, чому їх так мало.

Того чоловіка скували ланцюгами, які палили його тіло і вдень, і вночі. Сирі темні коридори тремтіли від волань таких, як він. Та мені важко було відчувати жалість — надто добре ще пам’ятав мертві тіла жінок, побачені за завісою часу.

Ті ланцюги були винаходом Стожарів.

Той чоловік витримав у них два місяці, перш ніж помер.

Спогади накривали мене з головою щоразу, як я опинявся під землею, і важко було з цим щось зробити. Навіть зараз, спускаючись в прохолодне, хоч і гарно освітлене кульками з сяйво-каменем підземелля, стіни якого були з білої породи, а підлога на східцях вкрита килимом, я мимоволі зіщулився.

Добре, що хоч дихати є чим. В Патрії працювало справно не лише водопостачання, а й вентиляція в підземеллях. Звідси нагору вела система труб, забезпечуючи оновлення повітря.

— Все гаразд? — спитав Благодар, озирнувшись.

— Так, — відповів я, відганяючи дурні думки.

— Ти недолюблюєш підземелля.

— Трохи.

— Не переймайся, ці — найбезпечніші у всій країні. Їх же створив Світан, — мовив підбадьорливо старий Стожар.

Я знав ці підземелля непогано, та не досконало. Перший підземний поверх займали різні зали, наповнені книгами й речами, які не варто було показувати стороннім. Якщо спускався далі вглиб, то опинявся в сховищі давніх предметів — шоломів та зброї воїнів ще з часів боротьби з велетами, навіть велетових обладунків. Якось я запитав у Верена, навіщо все це зберігати, займаючи так багато місця хоч і в просторих, та ж не безрозмірних підземних залах. На що той відповів: «Ніхто досі не придумав, що ж іще з ними робити». І більше питань в мене не виникало. Другий поверх вже не провітрювався так добре — вентиляцію встановлювали пізніше, років за